Читать «Корпорація ідіотів» онлайн - страница 4

Щоб ім’я та по батькові були гармонійними, конче необхідний літерний збіг. Наприклад, Валерій Леонідович, — повторюється склад «ле», тобто цей збіг літер є і в одному, і в другому слові. Коли у ваших іменах ви знайдете подібний збіг, це означає, що й життя ваше буде гармонійним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи ні — брехати не буду, не знаю). До речі, моя секретарка, нероба і хвалько, — рідна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Іноді здається, що відхапати праву руку Васятка зовсім неможливо, тому що вона металева, як у Капітана Крюка. Принаймні Варвара, людина з зубами, які можуть легко перекусити пароплав навпіл, у намаганнях розправитися з Валерієм Леонідовичем наражається здебільшого на прикрі поразки.

Звісно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речі, саме вона так по-панібратськи його й називає, потім поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мій погляд, визначити, як кохання. Якщо ні, то я більше нічим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосередній близькості та його уважне до її істеричних балачок ставлення. Бо, відверто кажучи, я не забожуся, хто з цієї пари є більшим стервом. Жінкам її віку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов’язково потрібно бути в когось закоханими. Інакше працювати з ними буде взагалі нестерпно. А жити з такими може хіба що дуже нерозбещена людина. Ні, скажемо відверто, нічим не розбещена. Така, що не знає радощів життя, та й узагалі життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не зміг би, а немовля — змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порівняти, і може сприймати Варвару, як щось пересічне. Наприклад, як табуретку. О! Інша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей світ та його мешканців. Нічого приємного. Загалом я хтів сказати, що та людина, яка вміє кохати чи робити щось інше, подібне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподіваюсь на краще), така нестерпність виявляється через раз. Оце як зараз: «Папери готові?» Коза ти підірвана. «Варваро Адольфівно, ви розумієте, так невчасно зламався ксерокс. Нічого поки не можу вдіяти». Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: відкусити чи спочатку вимити? Цікаво, а Гітлер ніяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в ній його гени, не може ж це бути простим збігом обставин! Не вірить мені, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя більш приязним, з уболіванням за справу. «Зламався? Мене не цікавить, що щось зламалося. Це ваші проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столі». Зараз клацне іклами.

Хутко підводжуся, щоб у неї склалося враження, нібито я пішов шукати іншого, більш покірного ксерокса. Такий собі Стас — спритний відшукувач слухняної копіювальної техніки. Я — парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальні. «Пішли ви всі, а особливо ти, стара кобро, — думаю я, — у мене обід».