Читать «Корпорація ідіотів» онлайн - страница 121

Мені назустріч іде дівчина в тонкому чорному пальті й вузьких штанцях, на її непокритій голові дивний зимовий птах звив гніздечко з крижинок. Вона йде, припорошена снігом, і посміхається чомусь невідомому в свій смугастий шарф. Дівоча посмішка серед зимового ранку, як весняна проталина. І від цієї посмішки, посмішки незнайомої дівчини, яку огортає сніг, мені стало затишно й тепло. І я також усміхнувся. У свій смугастий шарф. І мені захотілося просто йти далі й дарувати свою посмішку, наче естафетну паличку щастя, іншим людям. Щоб хтось зневірений, засліплений снігом, неодмінно побачив мою посмішку, і йому принаймні на хвильку так само стало затишно й тепло. Напевно, в таку мить щастя тихо торкається кожного з нас дитячою долонею. І всі ми перетворюємося на немовлят. Щойно народжених. А якщо мене тільки-но народили, то мене необхідно показати всьому світові або принаймні батькові, хоча б з вікна, нагодувати й подарувати чудове брязкальце. Нехай зараз усе це замінить пляшка червоного терпкого вина, яке я, мабуть, запрошу розпити разом зі мною Лесю.

Втім, якби я зараз дізнався про те, що ця всміхнена дівчина із гніздом-крижинками на голові — Христинка (так. Саме так. Секретарки немає — …дцять), ця історія могла б закінчитися зовсім інакше.