Читать «Відважні» онлайн - страница 98
Александр Исаевич Воинов
Примруживши ліве око, він глумливо дивився на Миколку:
— Іди сюди, щеня! Дай-но я на тебе подивлюся.
Миколка ступив на середину кімнати. Поліцай зупинився в дверях.
— Пане старосто, а мені що накажете робити? — запитав він.
— Іди і пришли чергового. Нехай візьме нагайку і чекає за дверима. Коли треба буде, покличу, — сказав Гордєєв і кивнув Миколці: — Хочеш, щоб я його покликав? Ну? Кажи…
— Н-ні, — пробурмотів Миколка.
— Тоді розказуй, хто тебе на станцію посилав.
— На яку станцію?
Гордєєв схопився:
— Як — на яку станцію! Ти що, прикидатися? Та я тебе зараз!.. Кажи! Ну!..
Миколка заплакав:
— Не ходив я на станцію, дядечку!..
Гордєєв підійшов до нього і схопив за комір:
— Брешеш! Ходив! Тебе солдат пізнав! А хто з кущів гранати кидав? Хто?!
— Не знаю!
— Не знаєш?.. — Староста розмахнувся і вдарив його по потилиці. Миколка відлетів у куток кімнати. — Ось тобі для початку!
Староста обернувся, прочинив двері в сусідню кімнату і крикнув:
— Харитонов!..
— Я тут, пане старосто! — Хрипкуватий старечий голос, що відгукнувся з-за дверей, видався Миколці знайомим.
— Нагайка з тобою?
— Тут.
— Намочи її в скипидарі. Зараз буде робота!..
— Слухаюсь!..
Гордєєв обернувся до Миколки:
— Чув, гадюченя? Зараз ти у мене заговориш… Все скажеш, голубчику!.. — Він присів біля Миколки навпочіпки і несподівано лагідно усміхнувся: — Ну, ну, добре!.. Вставай, вставай. Налякав я тебе! Це так, навмисне! Всякий тут народ ходить. Вставай, не бійся мене. Нічого я тобі не зроблю. — Він знову прочинив двері: — Харитонов!..
— Я тут, пане старосто!..
— Збігай до моєї хазяйки, скажи — курку велів прислати і огірочків… Хліба не забудь!
— Слухаюсь! — покірно мовив знайомий Миколці голос, і в глибині коридору грюкнули вихідні двері.
— Ну от, — сказав староста, і його широке червоне обличчя розпливлося в посмішці, — тепер нас ніхто не буде підслухувати. Сідай-но сюди, поговоримо!..
Миколка встав і насторожено присів на стілець.
Староста дивився з-під волохатих брів, намагаючись зобразити на обличчі м'якість і співчуття.
— Та-ак, — обізвався він після тривалого мовчання, — багато вас, знедолених, зараз по дорогах ходить… Війна!.. Дорослі б'ються, а дітям погибель… І в мене такий, як ти, синок. Володькою звуть… То куди ти йдеш?..
— У Білгород, — промовив Миколка, схлипнувши.
Удар Гордєєва був сильний, і він боляче вдарився плечем об стіну.
— Ага-а, — протягнув Гордєєв. — А хто там у тебе?
— Тітка…
— А батьки де?
— Батька вбили, матір у Німеччину погнали…
— Не погнали, — поправив його Гордєєв, — а послали на роботу… Тобі це зрозуміло?..
Миколка схлипнув і мотнув головою.
— Тобі скільки років? — запитав Гордєєв.
— Тринадцять.
— Прізвище?
— Степанов Костя…
Гордєєв глянув на довідку, відібрану у Миколки, звіряючись по ній з його відповідями.
— Грати б тобі зараз у козаків-розбійників, Костю, а бачиш, в яку ти історію потрапив! У погану історію. І що з тобою робити, просто не знаю… — Він постукав своїми короткими пальцями по краю стола, помугикав і раптом зло примружився: — А твого товариша ми теж піймали!..