Читать «Відважні» онлайн - страница 96
Александр Исаевич Воинов
— Знімали, — підтвердив хлопець; обличчя його виражало різні почуття: то посміхалося, то хмурилося. — А якої масті була корова? Руда? — запитав він у свою чергу.
— І зовсім не руда, а біла, — сказав Вітя. — Тільки морда в неї чорна, з білою лисинкою на лобі.
— Вірно! — аж підскочив хлопець. — А ти звідки знаєш?
— Як не знати — сам водив!
— Куди?
— На станцію!..
Тепер хлопець дивився на Вітю здивовано і довірливо, наче їх єднала спільна справа.
— А ти бачив тих пастушків, котрі вели корову з села? — запитав він.
— Ні, — відповів Вітя, — їх у кущах ховали.
— А для чого?
— Щоб вони нас потім не впізнали. Мало що буває!..
Хлопець присунувся до Віті.
— Знаєш, хто в кущах сидів? — запитав він, витримав паузу і ткнув себе в груди: — Я сидів! Це мене ваші разом з Васьком Ломакіним затримали!..
— А дісталося вам потім від старости?
— О, дісталося!.. Староста мене палицею бив. Досі вся спина в синяках.
— Як тебе звуть?
— Семенком. А тебе?..
— Називай мене… Олексою! — Вітя все ж вирішив свого справжнього імені йому не розкривати. — Скажи, Семенку, — перейшов він до справи, — ти бачив, кого сьогодні в село привезли?..
— Бачив! Костур — це наш староста — на машині привіз. Хлопчина такий, як ми, худющий, злий. Костур йому руки і ноги зв'язав — і в підвал.
— У який підвал?
— Ну, в будинку, де поліцаї живуть. З гратами…
— Пробратися туди можна?
— Що ти! Зараз поліцаї злі як собаки. Хтось тут на дорозі сьогодні мало самого Костура не уколошкав…
— То цей кульгавий дядько і є ваш староста?..
— Наш… Гордєев!..
Вітя згадав, що про якогось Гордєєва, з яким треба розрахуватися, говорили між собою Геннадій Андрійович і Колесник.
— Шкода, — мовив він. — Не знав я цього.
— А що тоді було б?
— Не виніс би він звідси своєї ноги!
Семенко уважно глянув на Вітю:
— То це ти їх тут?..
— Я.
— От здорово!.. З автомата?
— Ні, гранатами… Тепер, Семенку, треба товариша рятувати.
Семенко знизав плечима.
— У нас з тобою сил не вистачить. З одним автоматом проти всіх не підеш…
— А скільки їх там?
— Кого? Поліцаїв? З десять…
— Не так вже й багато, — зітхнув Вітя і подумав про Геннадія Андрійовича — адже він із загоном повинен бути десь тут, поблизу. От якби знайти його! — Скажи, — запитав він, — а ти про партизанів нічого нового не чув?
— Чув. Вони сьогодні вночі, кажуть, підпалили млина у Стеблівці.
— У Стеблівці? — насторожився Вітя: тепер він пригадав, що після Стеблівки Геннадій Андрійович збирався йти в Малинівку — селяни повідомили, що там у ямі заховане борошно.
— А до Малинівки звідси далеко?
— Зовсім близько — сім кілометрів. Іди он у той бік. — І Семенко показав рукою на захід. — Тільки йди прямо, а то в темряві заблудиш. Доберешся до містка, а там дорога сама доведе…
— Ну добре, я піду… А ти що тут робиш?
— Я картоплю шукаю. Костур заборонив за село виходити. А я нишком. Не здихати ж з голоду…
Вітя скинув на плече автомат і попрощався.
— Ну, я піду, — сказав він. — Може, колись зустрінемось…
— Іди до містка, — крикнув йому навздогінці Семенко, — нікуди не звертай!..
Темрява уже загусла, вдалині шарив по небу блідий промінь прожектора. Під ногами розповзалася мокра, масна земля. Вітя йшов і йшов. Він поспішав. йому треба — встигнути в Малинівку до того, як туди наскочить загін Геннадія Андрійовича.