Читать «Відважні» онлайн - страница 100
Александр Исаевич Воинов
З глибини двору хтось вистрілив.
— Поліцаї в цьому домі? — запитав Куликов.
— Тут! — відповів Харитонов.
— І староста?
— Гордєєв?.. Теж тут.
З усіх боків стріляли. Куликов кинувся до партизанів, які все щільніше оточували будинок. Здалеку почувся його крик: «Здавайтесь!» Знову прогриміли постріли. Потім важко гухнула граната і затріскотіли короткі автоматні черги. Хтось нестямно закричав. Потім усе замовкло.
Миколка і Харитонов пішли по дорозі, туди, де в темряві вимальовувалась якась невиразна пляма.
Підійшовши ближче, вони побачили навантажену підводу і біля неї Єгорова.
— Єгоров! — гукнув Миколка.
Той обернувся:
— Хто це?
— Я, Миколка!..
— Ух ти! — зрадів Єгоров. — Живий?..
— Живий!
— Віті подякуй, це він нас розшукав!.. — І, набравши в легені повітря, Єгоров крикнув: —Ві-тю-у!
— А де Геннадій Андрійович? — запитав Миколка. — Я до нього одного чоловіка привів.
— У селі. Керує операцією.
Прибулих оточили партизани, які залишалися в резерві, і почали розпитувати. До діда Поставилися недовірливо і тут же приставили вартового, щоб не втік до приходу Геннадія Андрійовича.
Розштовхавши всіх, з'явився Вітя. Видно, він біг, задихався, важкий трофейний автомат відтягував йому руки. Він кинувся до Миколки.
— Виручили тебе! Здорово, правда? Я Геннадія Андрійовича розшукав. Кажу, ти гинеш, треба спішити! Він сюди, я — з ними. — Вітя без передишки випалював одне слово за одним.
Він був щасливий, що все обійшлося благополучно і що він, Вітя, не розгубився, вчинив так як слід.
— Спасибі тобі, Вітю! — сказав Миколка.
Він так втомився, що не міг уже й говорити. Це помітив Єгоров. Він запропонував Миколці сісти на підводу і, щоб хлопцю було зручніше, переклав мішки з борошном. Лежати на мішках було м'яко і приємно. Єгоров накинув на Миколку свою шинель, і хлопець-одразу заснув міцно, без сновидінь. Іноді крізь сон йому здавалося, що його погойдує, наче віз рухається.
Прокинувся Миколка від яскравого денного світла. Розплющив очі і побачив, що лежить там же на підводі, а в просвітку між хмар проглянуло сонце. Підвівся і сів, скинувши з грудей шинель. Підвода стояла посеред якогось двору. Розпряжені коні жували сіно, покладене їм на купі старих дощок біля тину. Там же сидів Єгоров: він зашивав порваний рукав гімнастьорки.
— Де ми, Єгоров? — запитав Миколка.
— У Стрижевцях.
— А мені здавалося, що ми довго їхали. Котра зараз година?
Єгоров глянув кудись на хмару, за якою вже не було видно сонця.
— Мабуть, восьма. Ну що, навоювався? — запитав він.
— Навоювався, — весело сказав Миколка.
— Досхочу?
— Ні, зранку ще можу!.. А що ми в Стрижевцях робимо?
— Геннадій Андрійович вирішив зупинитись тут. Люди знесиліли.
— А поліцаї де? Староста?
Єгоров посміхнувся:
— Усі твої поліцаї разом з їхнім старостою вже десь у пеклі анкети заповнюють!.. Жоден не втік, окрім твого діда. Виявляється, він Геннадію Андрійовичу приятель!..
— А у нас немає жертв?
— Двоє поранених. Легко…
— Вітька де?
— Де ж йому бути, — неквапливо сказав Єгоров, — мабуть, калорії собі добуває. Схуд бідолаха від переживань…