Читать «Відважні» онлайн - страница 99
Александр Исаевич Воинов
— Якого? — Миколка підвів голову, і йому захололо в грудях.
— Того, котрий з кущів гранати кидав… Того й піймали!
— Не знаю я його, — сказав Миколка.
Гордєєв посміхнувся:
— Не знаєш, то знатимеш! Хочеш, я його сюди покличу? Він уже нам в усьому признався… І все про тебе розповів… Ех ти, конспіратор!.. — Він узяв цигарку, запалив. — Розказуй!.. Нічого тобі не буде… Вранці відпущу. Ну, не крийся…
— Нічого я не знаю, дядечку, — тихо сказав Миколка, уперто дивлячись кудись під стіл.
— Не знаєш! — В голосі Гордєєва знову зазвучала погроза. — Подумай, Костю, подумай…
Миколка здригнувся. Староста назвав його Костею. Значить, він бреше, що Вітю піймали і що той в усьому признався. Нічого староста не знає, хитрує, хоче заманити його в пастку.
Він підвів голову і, дивлячись в напружене обличчя Гордєєва, сказав якомога правдивіше:
— От убий мене грім, якщо збрешу! Я йшов один!..
Гордєєв аж підскочив і загорлав:
— Харитонов!..
Зразу ж поріг переступив старий дід з рудими вусами. Миколка впізнав його: це був той самий, до якого він приходив у ліс, щоб зв'язатися з Геннадієм Андрійовичем. Дід похмуро дивився на Миколку, наче бачив його вперше. В руці він міцно стискав нагайку. — Всип йому гарячих! Лупи його, чортового сина, як Сидорову козу!.. Тягни в процедурну!..
Харитонов узяв Миколку за плече.
— Ходімо, ходімо! — сказав він; на порозі обернувся: — Скільки йому?
— П'ятнадцять!..
Харитонов критичним поглядом окинув Миколку і похитав головою:
— Не витримає, Серафиме Тимофійовичу. Помре. Більше восьми ніяк не можна… Так по шкалі належить!..
— Нічого! Ти мені свої інструкції не тикай! Помре — туди йому й дорога…
Харитонов вивів Миколку у двір і повернув до невеличкої лазні, що темніла в кутку біля паркана. Очевидно, в цій лазні поліцаї влаштували катівню.
Коло дверей Харитонов озирнувся і тихо сказав:
— Ось що, синку! Бити я тебе не буду, але ти кричи щосили. Кричи!.. Нехай староста чує…
Раптом поблизу, за парканом, пролунали постріли. Один, другий!.. Зовсім близько — третій…
— Що це? — Харитонов зупинився. — Мабуть, хтось напав!.. Лягай, лягай, хлопче! А то кулею зачепить! — і кинувся до стіни лазні, тягнучи за собою Миколку.
У ворота вбіг якийсь чоловік і метнувся до будинку.
— Тривога! — закричав він зривистим голосом. — Тривога! Партизани!.. Швидше сюди! Вони тут!..
Поліцай, вже вискочивши на ґанок, обернувся і вистрілив.
Миколка смикнувся, намагаючись вирватися з рук Харитонова, але той ще міцніше притиснув його до дерев'яної стіни.
— Та лежи ти, дурню! — сказав він. — Уб'ють ні за що!.. Зараз я піду, а то свої ж і уколошкають!..
Але Миколка вирвався з міцних дідових рук і кинувся до воріт. Біля голови свиснула куля.
— Миколко! — окликнули його з-за дерева.
Цей голос Миколка впізнав би з тисячі:
— Федю! Федечко!..
— Лягай швидше! — скомандував Куликов.
Хтось біг услід за ними. Миколка оглянувся — це був Харитонов. Він ледве встигав у своїх важких чоботях, хрипко дихаючи. Куликов підвів гвинтівку.
— Не стріляй! — крикнув Харитонов. — Я свій!.. Веди до начальника!