Читать «Відважні» онлайн - страница 97

Розділ двадцять третій

ДЕРЖИСЬ, МИКОЛКО

Шофер мчав, не розбираючи дороги. Миколка стукався головою об дверцята кабіни, але терпів. Староста лаяв його, погрожував зараз же розстріляти «погане щеня», коли він сам не розкаже, з яким завданням прийшов.

На околиці села машина різко зупинилася. Староста вискочив з неї і зник у цегляному одноповерховому будинку. Одразу ж звідти вийшло двоє дебелих поліцаїв. Вони схопили Миколку за руки й за ноги і потягли у двір. Там його кинули на землю, розв'язали ремені.

— Ну, вставай! — сказав високий поліцай з давно не голеними, оброслими щоками.

Другий довго вовтузився з іржавим замком біля невисоких масивних дверей, що вели у підвал. Нарешті замок клацнув, і поліцай розчинив двері навстіж:

— Ходи!..

Миколка ступив і мимоволі зупинився на порозі. З підвалу війнуло холодом і вогкістю.

— Ходи, тобі кажуть!..

Поліцай грубо штовхнув хлопця в спину, і Миколка, спіткнувшись, покотився вниз по кам'яних сходах. Над головою гучно грюкнули двері, і він опинився в кромішній пітьмі.

Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.

Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.

— Тут є хто-небудь? — запитав він.

Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.

Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком — тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.

Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…

Хтось безжалісно торсав Миколку:

— Вставай!.. Вставай!..

Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.

— На допит!..

Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.

Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.

Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» — думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до найгіршого.

— Дядечку, куди ви мене ведете? — запитав він поліцая.

— Сам побачиш, — пробурчав поліцай.

Вони піднялися на ґанок і опинилися в темних сінях.

Поліцай штовхнув двері, і яскраве світло засліпило Миколку. Кілька ламп освітлювали невелику кімнату. В кутку за столом сидів той самий чоловік, який схопив Миколку, — кульгавий староста.