Читать «Відважні» онлайн - страница 95

А що, коли з ним заговорити? Все одно хлопчина, мабуть, уже його помітив і тільки прикидається, наче щось шукає.

Вітя поклав автомат на дно канави, прикрив його уламком дошки і, склавши долоні рупором, гукнув:

— Еге-й!..

Хлопчина підвів голову і прислухався.

— Ей, ти!.. — знову крикнув Вітя і помахав рукою.

Хлопчина побачив Вітю і пішов назустріч. На вигляд йому було років тринадцять. З-під кепки стирчало розпатлане світле волосся, обличчя його було бліде. Хлопець наближався обережно. Свій кошик він залишив у полі: мабуть, боявся, щоб його не відібрали. Світлі очі дивилися з-під білявих брів сміливо і з цікавістю.

— Чого тобі? — запитав він, підступивши.

— Яке це село?..

— А тобі яке потрібне? — запитанням на запитання відповів хлопець, уважно і з недовір'ям оглядаючи Вітю: таких товстих хлопців не було в навколишніх селах, мабуть, прийшов здалеку.

— Це Стрижевці? — знову запитав Вітя.

— Ну, Стрижевці, — хитнув головою хлопець. — А далі що?..

— А далі… нічого, — знизав плечима Вітя.

— Ти мене тільки для цього кликав? — глузливо примружився хлопець.

— Для цього!..

— Ну, будь здоров… Рушай далі… Мені ніколи, — сказав хлопець і повернувся, щоб іти назад.

Ти що тут робиш? — запитав Вітя.

Хіба не бачиш? — зневажливо посміхнувся хлопець. — Гриби збираю!..

— Які гриби? Гриби в полі не ростуть…

Не слухаючи Вітю, хлопець пішов назад.

Але Вітя знову його затримав:

— Іди сюди!..

Хлопець не зупинився. Вітя зрозумів, що він втрачає єдину можливість дізнатися що-небудь про долю Миколки…

— Іди сюди, тобі кажуть! — грізно крикнув він.

Хлопець обернувся. Очевидно, вираз Вітиного обличчя вразив його, і він знову підійшов ближче.

— А ти знаєш, хто я? — промовив Вітя якомога солідніше. — Я партизан!..

Хлопець дивився на нього з недовір'ям.

— Брешеш, — сказав він.

— От і не брешу! — заперечив Вітя. — Я насправді партизан.

— А чим доведеш? — запитав хлопець.

Вітя розгублено помовчав. Справді, чим можна довести? Не будеш же розповідати, з яким завданням його сюди послали!

Але тут його погляд упав туди, де з-під дошки виглядав приклад автомата.

— Ось що в мене є! — І Вітя підняв автомат над головою. — Тепер віриш?..

Автомат справив на хлопця враження. Він підступився до Віті і сів поруч на траву, але й далі поводився насторожено.

— А чого ти сюди прийшов? — запитав він, підозріло глянувши на Вітю.

— Раз прийшов — значить, є справа, — відповів Вітя. — Ти краще відповідай на мої питання…

— Бач, який!.. — сказав хлопець. — Думаєш, як з автоматом, то я тебе й злякався?..

— Ти що, партизанові не довіряєш? — обурився Вітя.

Хлопець посміхнувся:

— Брешеш усе! Ніякий ти не партизан. У тебе, мабуть, батько бургомістр — он який ти гладкий!..

Вітя розгубився. От іще причепа, цей хлопчисько. Доведеться піти на риск.

— Слухай, а од вас корову на станцію водили? — хвилюючись, запитав він.

— Водили, — сказав хлопець, і обличчя його змінилося.

— А пастухів партизани затримували?

— Було діло…

— Одяг з них знімали?..