Читать «Відважні» онлайн - страница 176

— Бач, який став! — Стременний примружив очі.

Морозов усміхнувся:

— Добре, добре, без натяків, товаришу підполковник. Іди собі, обідай і не спокушай мене… А от знайти людину, яка знає про укріпрайон, не втрачаю надії… Кожного питаю. Але поки що, — він розвів руками, — нікого немає. Просто біда!

Шухова і Стременний вийшли з кабінету, і туди зайшла чергова відвідувачка — висока сива жінка, яка розповідала в коридорі, що в неї зник син.

Розділ сорок третій

РОЗШУКИ ПОЧИНАЮТЬСЯ

У перший же день визволення міста Клавдія Федорівна стала організовувати дитячий будинок. Вона домовилася з Морозовим, що тимчасово забере особняк, в якому жив бургомістр Блінов, — гарний двоповерховий дім, недавно капітально відремонтований. Бургомістр, очевидно, збирався оселитися в ньому надовго і не шкодував коштів.

Хлопчиків розмістили на нижньому поверсі, а дівчаток — на верхньому. Клавдія Федорівна влаштувалася у невеликій кімнаті під сходами, яка одночасно стала і канцелярією дитячого будинку.

У підвалі і сараї Шухова з дітьми виявили великі запаси трофейних продуктів. Їх повинно було вистачити до того часу, коли налагодиться організоване постачання.

Повернувшися з міськради, Клавдія Федорівна скинула хустку, ватник і пішла до себе в кімнату. Вона була дуже заклопотана. Треба було роздобути сокири, пилки, подумати, кого з дітей можна призначити пиляти і рубати дрова. Довго роздумувати не було часу. Побачивши Майю Шубіну, вона покликала її і звеліла швидко розшукати Миколку Охотникова і ще кількох хлопчиків. Майя зразу ж побігла у двір.

Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.

— То ми підемо, Клавдіє Федорівно, — сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. — То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.

— Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.

Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.

— А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, — зупинила їх Клавдія Федорівна. — З вами у мене окрема розмова.

Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.

— Ну, от що, хлопчики, — сказала вона, звівши докупи брови, — вам є важливе завдання. — Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.

— Що треба робити? — запитав Миколка.

— Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.

— І їх треба знайти? — швидко запитав Миколка.

— Ні, Миколко, — суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. — не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.

— Тільки це! — розчаровано сказав Миколка.