Читать «Відважні» онлайн - страница 174

Ні, треба все-таки заїхати до Морозова, дізнатися, як у нього там справи, чи не знайшлося людини, котра працювала в укріпрайоні, і заодно спитати, чи нічого не чути про картини. Він, здається, збирався організувати пошуки.

Другого ранку, повертаючись з полку, він заїхав у міськраду і застав Морозова, коли той приймав відвідувачів. Десятки людей терпляче ждали своєї черги у приймальній і в коридорі. Вже прибули двоє заступників голови, вони теж приймали людей, стараючись відповісти на численні запитання, допомогти чим можна.

Морозов сидів у холодному кабінеті з утомленим, набряклим обличчям. Перед ним стояла літня жінка в чорній плетеній хустці і старій, захисного кольору ватянці з акуратними синіми латками на ліктях.

— Я все розумію, — тихо говорив Морозов, — мені все ясно, Клавдіє Федорівно!

— Ні, не розумієте! — майже кричала жінка, перегинаючись до нього через стіл.

— Запевняю вас, розумію!

— У мене двадцять дітей!.. Двадцять! Ви чуєте?.. Від п'яти до чотирнадцяти років!.. І жодного поліна дров. Це ви розумієте?

— Але в мене ще немає свого транспорту. Лише три дні, як визволили місто. Почекайте трохи. Забезпечу вас у першу чергу… Ну, розберіть паркан, спаліть його. Поставимо новий.

— Паркан! — посміхнулася жінка. — Де він? Я вже не тільки свій паркан спалила, а й п'ять парканів в околиці…

— Вітаю, товаришу Морозов! — сказав Стременний, підходячи до стола. — Як працюється?

— І не говори! — Морозов з надією підвів на нього очі в припухлих повіках. — Ось, Клавдіє Федорівно, прийшла сама військова влада. — Він вказав на Стременного. — Звернемося до неї. Сподіваюся, що допоможе.

Жінка встала і швидким енергійним рухом подала Стременному руку.

— Шухова Клавдія Федорівна. Будемо знайомі. Ось розсудіть нас, товаришу командир!..

— Товаришка Шухова — завідуюча дитячим будинком, — пояснив Морозов, — вимагає від нас всього, що належить.

— Правильно, — сказав Стременний. — Правильно вимагає.

— Не заперечую, — розвів руками Морозов, — але транспорту ще немає. Підвозу не організовано. Треба почекати, перебитися як-небудь…

Шухова подивилася на нього з неприхованою злістю.

— Я то можу чекати, товаришу Морозов, — підвищила вона голос, — я скільки завгодно можу чекати, але діти чекати не можуть! І цього ви ніяк не хочете зрозуміти!..

— А що вам потрібно? — втрутився Стременний.

— Та нічого особливого, — сказав Морозов, — всього дві машини дров.

Стременний вийняв з планшета записну книжку і олівець.

— Будуть вам дрова, Клавдіє Федорівно, давайте адресу.

— Будуть!.. — повторила Шухова, важко опустилася на стілець і голосно заплакала, закривши обличчя руками.

Морозов схопився, підбіг до неї:

— Клавдіє Федорівно, що з вами?

Стременний мовчав, розуміючи, що зараз ніякими словами заспокоїти її не можна.

— Як важко!.. Як важко!.. — намагаючись стримати ридання, казала Клавдія Федорівна. — Сили вже кінчаються… Коли б ви знали, що тут було!..

— Все скоро ввійде в свою колію, товаришко Шухова, — говорив Морозов, незграбно притримуючи її за плечі. — Я радий, що ви живі. Велику ви справу зробили. Продовольством ми вже дітей забезпечили, а дрова сьогодні привезуть. Ну от і добре… А днів через десять приходьте — у нас вже все міське господарство стане до ладу. Побачите!..