Читать «Відважні» онлайн - страница 178

— У нашому дворі ніяких картин немає, — сказала бабуся, — і в сусідньому теж, і по всій вулиці немає… А про картини нам вже з міськради оголошували… Якби вони були, я сама б їх занесла, вас не чекала б…

Скинувши на плечі лопати, Миколка рушив до воріт.

Вітя чекав його, пританцьовуючи на снігу.

— Погана справа, — сказав Миколка. — Немає в неї картин, і взагалі на цій вулиці їх немає.

— А звідки вона знає?

— Знає, коли каже. І всім уже відомо, що треба шукати картини. Міськрада оголосила.

— Навіщо ж нам тоді ходити? — запитав Вітя. — Всі обшукають свої двори, і хто-не-будь знайде… Скажемо нашій Клаві — нехай посилає на цю справу маленьких. Гайда додому!

— Не піду, — уперся Миколка. — Якщо хочеш, іди, а я не піду. Я шукатиму.

На всякий випадок вони заникнули ще в кілька дворів, але вже не хазяйнували самі, а терпляче розпитували мешканців. Усі знали, що з музею пропали картини. Дехто висловлював свої припущення відносно того, де вони можуть бути, але всі, у кого вони побували, запевняли, що в їхньому дворі нічого не заховано.

— Ні, так ми, звичайно, ніяких картин не знайдемо, — зітхнув Миколка, коли вони за годину зупинилися на другому кінці вулиці. — От що я тобі скажу: шукати треба там, де ніхто не шукає і де немає господарів.

— А де ж саме? — з цікавістю запитав Вітя.

— Ну, в руїнах, у підвалі старої церкви, у склепах на кладовищі!.. Підемо, га?

Вітя пожвавішав:

— Оце інша справа! Підемо.

— Звідки почнемо?

— Звідки хочеш.

— Тоді спершу ходімо в руїни, — рішуче сказав Миколка.

Руїнами вони називали стіни великого елеватора, зруйнованого німецькими літаками під час перших бомбувань. Щоб потрапити до нього, треба було пройти через усе місто.

Хлопчики рушили в тому напрямку.

Несподівано з-за рогу напівзруйнованого обгорілого будинку назустріч їм вискочила Майя. На ній було коротеньке пальто і великі валянки. Від цього вона здавалася ще меншою.

— Ех, Майко, — засмучено сказав Миколка, — просто біда з цим завданням. Мука! Ходимо, ходимо, а толку ніякого…

— Що ж ви хочете робити? — запитала вона.

— Та ось у нас один план виник.

В очах у Майї засвітилося благання.

— Візьміть мене! — попросила вона.

— Ні, ні, й не проси. Не візьмемо, — сказав Вітя. — Ми в такі місця йдемо, де тобі буде небезпечно.

— Я не боюся.

І Майя пішла з хлопцями.

Так, утрьох, вони вибралися на околицю міста. Час був пізній, близько п'ятої години. Вже смеркало. Зруйнований елеватор безформною громадою височів на горбі. Знизу він здавався особливо темним і страшним. Праворуч від дороги стояв стовп, на якому було прибито фанерний щит з коротким і виразним написом: «Міни!» Тут Миколка зупинився і суворо наказав Майї:

— Дивись, з дороги не звертай, а то наступиш на міну.

Вона мовчки кивнула.

— А ми сьогодні не встигнемо під церкву і на кладовище, — сказав Вітя.

— Підемо завтра. Головне — почати…

Миколка і Вітя швидко рушили на горб.

Майя не відставала від них ні на крок. Дівчинка дуже змерзла. Щоб хоч трохи зігріти руки, вона в рукавичках стискувала пальці в кулаки.