Читать «Відважні» онлайн - страница 175

Шухова потроху заспокоїлась, витерла сльози і встала.

— Спасибі, велике вам спасибі! — сказала вона, звертаючись до Стременного. — Тягар із серця зняли… Адреса ось тут, на заяві. — Вона показала на папірець, що лежав перед Морозовим.

— Не турбуйтеся, знайдемо, — усміхнувся Стременний. — Ви дуже поспішаєте, Клавдіє Федорівно?.. А то я зараз теж їду — можу вас підвезти.

Шухова кивнула головою і знову опустилася на стілець, непомітно витираючи очі кінчиком хустки.

Не втручаючись, у розмову, вона дивилася у вікно і. видно, думала про щось своє. Та, коли зайшла мова про картини, вона якось пожвавішала і стала прислухатися.

— Ні, я все-таки думаю, що пошукати їх треба, — сказав Морозов. — Якщо, відступаючи, вони в поспіху не встигли їх вивезти, то заховати як слід тим більше не встигли. Засунули на ходу в якийсь старий сарай або на горище, там вони й лежать. А ми не знаємо…

— Чи не думаєте ви, — раптом обізвалась Шухова, — що в цій справі можуть трохи допомогти мої старші діти? Вони в місті кожен куточок знають.

— А дійсно! — усміхнувся Стременний. — Діти в такій справі — найкращі помічники. Було б мені тринадцять-чотирнадцять років, я вважав би за щастя брати участь у такій справі!

Морозов кивнув головою:

— Ще б пак! Для кожного хлопчика це велика честь, але краще таких доручень їм не давати. Ще десь наскочать на міну.

— Що ви! — сказала Клавдія Федорівна. — Ці хлопчики багато пережили. Двоє з них були в партизанському загоні. Що таке міни, їм добре відомо. І все-таки я їм самим таку справу не довірю. Нехай з людьми поговорять, розпитають — і вистачить з них…

— Хіба так, — погодився Морозов. — А я ось що надумав, товаришу Стременний: чи не оголосити нам, що міськрада просить кожного, хто може повідомити що-небудь про місцезнаходження картин, негайно сигналізувати. І взагалі, оскільки картини в місті, допомогти, в міру можливості, їх розшукати.

Стременний на секунду задумався.

— Це добре! Я переконаний — люди відгукнуться… — Він обернувся до Шухової: — А як на вашу думку, Клавдіє Федорівно?..

— Звичайно, кожен зробить усе, що в його силах, — сказала вона. — Ну, вже пора. — Вона встала. — Їхати, то їхати… Товаришу підполковник, а коли ви думаєте прислати нам дрова?

— Сьогодні ж, — відповів Стременний.

— Тільки не дуже пізно, якщо можна. Бо ми ж самі з дітьми складатимемо.

— Слухаю, товаришу начальник, — прислати не дуже пізно, — усміхаючись, відповів Стременний і простягнув руку Морозову: — На все добре, Сергію Пилиповичу. А ви ще не збираєтеся зробити маленьку перерву? А то поїдемо в штаб, пообідаємо.

Морозов рішуче похитав головою:

— Ні, видно, сьогодні не обідатиму. Бачили, скільки там людей чекає?

— То так вам і до ночі доведеться тут сидіти.

— Що ж, і посиджу, — Морозов зітхнув. — Час воєнний. Оперативність потрібна.