Читать «Відважні» онлайн - страница 177

— Це не мало, — заперечила Клавдія Федорівна. — Самі знаєте, як важливо натрапити на слід. Але, хлопчики, будьте обережні. В місті ще багато не знешкоджених мін. Старайтеся по снігу не ходити…

Розділ сорок четвертий

РУЇНИ НА ГОРБІ

Вони йшли один за одним вузькою стежкою, протоптаною в снігу вздовж стін і парканів. Миколка попереду. Він ніс на плечі дві важкі лопати. Позаду, зберігаючи дистанцію в два кроки, брів Вітя у старому осінньому пальті з короткими, обтріпаними рукавами. Свої великі червоні, без рукавичок руки він майже по лікоть засунув у кишені, але тепліше йому від цього не було.

Так вони дістались до найближчого перехрестя.

Біля похиленого телеграфного стовпа Миколка зупинився:

— Ну, Вітю, в який бік підемо? Направо чи наліво?

— Не знаю. Краще додому. Скільки ж можна по вулицях тинятися?

Миколка сердито встромив у сніг обидві лопати.

— І чому ти такий млявий? — запитав він з обуренням. — Зігнувся, мов дід, носом землю ореш!

Останні слова Миколка промовив з задоволенням. Він чув їх від старшини, який розпікав флегматичного і неповороткого солдата, коли годину тому до них у двір заїхали машини з дровами.

— А чого ти до мене чіпляєшся? — розсердився Вітя. — Я діло кажу. А то «ореш, ореш»!

— Ну, коли так, то ходімо он у ті ворота.

— Там знову нічого немає. Тільки вилають.

— Подумаєш, який делікатний! Вилаяти його не можна…

І Миколка попрямував до невисокого дерев'яного будинку, оточеного сараями, старими стайнями, перетвореними на склади, і ще якимись будівлями. Він сміливо зайшов у двір, поставив біля ґанку лопати і рушив до сарая з високим цегляним фундаментом. Цей сарай видався йому дуже підхожим місцем для того, щоб заховати картини. На дверях висів великий іржавий замок. Тільки-но Миколка доторкнувся до нього, як замок легко відімкнувся. Виявилося, він не був замкнений. Вийняти його з кілець було дуже просто. Двері з рипом відчинилися… і з темряви з радісним вищанням вискочило порося.

В ту ж мить у будинку відчинилися двері і на ґанку з'явилась бабуся у великих валянках і ситцевому фартусі.

— От босота! Що роблять! — закричала вона. — Від Гітлера порося уберегла, а вони його вкрасти хочуть! Зараз людей покличу, волоцюги ви такі! Геть з подвір'я, щоб духу вашого тут не було!

Вітя розгубився, позадкував і метнувся до воріт. Але Миколка не побіг. Він сміливо пішов назустріч бабусі. Зупинився перед нею і сказав з гідністю:

— І як вам, бабусю, не соромно так лаятись!.. Не потрібне нам ваше порося… Якщо хочете, ми вам його піймаємо…

— Не треба, не хочу! — сердито одмахнулась бабуся. — Піймаєте, та не нам… Іди, іди, поки цілий. А то як візьму ременя!

Порося, весело хрюкаючи й риючи сніг, бігало по стежці між будинками і сараєм. Миколка нахилився до нього, схопив, спритно штовхнув у сарай і причинив двері. Побачивши це, бабуся трохи заспокоїлась.

— Ну іди, іди, — вже миролюбно сказала вона. — Нічого по чужих дворах вештатись.

— А ми, бабусю, не вештаємось, — підійшов Миколка до ґанку. — Ми картини шукаємо.

— Які картини?

— З музею. Що зникли. Гітлерівці хотіли вивезти їх з міста, але не встигли і заховали… А де, невідомо. От ми їх і розшукуємо.