Читать «Відважні» онлайн - страница 158

Партизанський загін залишив свій табір у лісі. На міській площі партизани пройшли зімкнутим строєм повз представника обкому і командира дивізії Ястребова. Це був останній парад. Сьогодні до вечора вирішиться доля. Більшість стане солдатами, а інші почнуть відбудову міста.

Олексій Охотников, уже знав, що піде з армією, хоч Колесник і умовляв його залишитися в місті. Зруйновано залізничну станцію, розбито депо — багато роботи! Обком партії підшукує спеціалістів. Одна справа він, Колесник, кадровий офіцер, — а Олексію Охотникову після всіх випробувань і важкого поранення треба повернутися до праці.

Колесник говорив переконливо, і спершу Олексію здалося, що він погодиться. У нього син!..

— Миколко, де живе Клавдія Федорівна?..

Олексій зупинився. Ні, він не може витримати цього погляду, який все розумів і зі всім погоджувався.

— Ходімо! — сказав він і пішов далі, йшли поруч два солдати — батько й син — по зруйнованій вулиці. І обидва знали, що молодший залишиться, а старший піде дальніми, незвіданими дорогами…

— Я розмовляв з Клавдією Федорівною, — сказав батько, — ти житимеш у неї з Віктором і Майєю.

Миколка мовчав.

— Тобі треба вчитися… — вів далі батько. — Тобі не можна не вчитися!.. А я повинен іти… Я мушу йти! — Він підвищив голос, наче боячись, що Миколка проситиме його залишитися. — Адже я добре знаю район укріплень… Я тільки покажу, де стоять доти, і повернуся!..

Миколка мовчав, і його мовчання було вагоміше слів.

— А автомата мені ще можна носити? — раптом запитав він.

— Не можна, — суворо відповів батько, — тепер не можна!

Вулицею крокували два солдати. Один високий, другий ледве сягав йому головою до грудей. Вони дійшли до перехрестя. Зупинилися. Високий нахилився, поцілував низенького, щось сказав йому, повернувся і рушив далі. А нижчий, у продимленій ватянці, дивився йому вслід і зовсім по-дорослому ковтав сльози. І тільки коли старший зник вдалині, він прихилився до паркана і голосно заплакав.

Розділ тридцять восьмий

ПОДІЇ РОЗВИВАЮТЬСЯ

Здалеку вітер доніс у місто ледве чутний гуркіт артилерійської канонади. Це сусідня армія вибивала противника з укріпленого району. На площі гупали кирки — взвод саперів копав братську могилу для розстріляних гітлерівцями солдатів. На завтра Ястребов призначив урочистий похорон.

Спустілими вулицями ходили патрулі. Зрідка проїжджали машини з синіми фарами. Розвідка донесла Ястребову, що гітлерівці, відступивши до Нового Оскола, окопуються і підвозять резерви. Можливо, вони найближчими днями спробують перейти в наступ.

Ястребов попросив командуючого армією дозволити йому продовжити переслідування противника. Проте в штабі армії були свої плани. Ястребову наказали організувати міцну оборону міста і чекати дальших вказівок.

Сидячи за своїм робочим столом, Стременний розмовляв по телефону з командирами полків, коли з радіостанції йому принесли телеграму з штабу армії. По тому, як усміхався сухорлявий лейтенант, подаючи йому аркуш з розшифрованим текстом, він зрозумів, що його чекає приємна і важлива звістка.