Читать «Відважні» онлайн - страница 160

— А дивізія?.. — запитав Ястребов.

— Нікого не забули, Дмитре Михайловичу. А дивізії оголошено подяку. Наказано нагородити всіх, хто відзначився, — сказав Стременний, вже не стримуючи своєї радості.

Ястребов читав телеграму довго-довго і чомусь сердито звівши брови. Нарешті прочитав і відклав убік.

— Просто неймовірно, — сказав він тихо, — чотири події, і всі в один день!

— Три я знаю, товаришу генерал. — Стременному незвично і навіть якось весело було називати Ястребова генералом. Адже лише кілька місяців тому він був підполковником, а на початку війни — майором. — Перша подія — визволення міста. Друга — присвоєння вам звання генерала. Третя — орден… А четверта?

— Ну, це незначна, — ніяково сказав Ястребов: — мені сьогодні сорок п'ять років…

— Поздоровляю, Дмитре Михайловичу! — сказав Корнєєв, міцно тиснучи йому руку. — Відзначити це треба! Такі дні бувають раз у житті!..

— І я вас поздоровляю, товаришу полк… — Стременний збився, махнув рукою і обняв Ястребова, — дорогий мій товаришу генерал!..

Ястребов насилу звільнився від його могутніх обіймів.

— Добре, — жартівливо сказав він. — Поздоровлення приймаю тільки з квітами… Давайте закінчимо справу. Дякую вам, товаришу Якушкін, — звернувся він до фотографа, який весь час мовчки стояв збоку, проте всім своїм виглядом брав участь у тому, що відбувалося в кімнаті. — Ви вчинили дуже правильно, передавши в руки командування ці фотографії. Дякую вам за це. Я бачу, важко вам тут було, і в тюрмі насиділися вдосталь. Як тільки вам пощастило зберегти фотографії?

— Я згорток з ними облив варом і на городі закопав. От і збереглися…

— Добре придумав!.. Ось вам записка. — Ястребов нахилився над столом і, взявши аркушик паперу, написав на ньому кілька слів. — Ідіть до начальника продовольчого постачання — він видасть вам пайок…

— Дякую, дякую, товаришу генерал! — Якушкін широко посміхнувся, потиснув усім по черзі руки і рушив до дверей.

— Ну, Воронцов, — звернувся до майора Ястребов, як тільки двері за Якушкіним зачинилися, — важливий матеріал він нам доставив? Га? І людина, мені здається, цікава…

— Так, безперечно, — погодився Воронцов, збираючи фотографії в папку. — Я візьму всі фото, якщо дозволите.

— Бери, бери, — кивнув Ястребов. — Це для твого сімейного альбома, а мені вони ні до чого… Вивчи як слід. Це такі документи, від яких не відкрутишся…

— Ще хвилиночку, товаришу Воронцов, — сказав Стременний, — я тільки додивлюся декілька…

Він взяв останні три фотографії. На одній з них увагу його привернула чомусь постать вже немолодого німецького офіцера, кремезного, з високо піднятими плечима… Офіцер дивився кудись убік, і його трохи затуляв широкий шкіряний реглан есесівського полковника, який звертався з промовою до юрби, що понуро стояла перед будинком міської управи. Щось в обличчі цього офіцера здалося Стременному знайомим. Де він його бачив?.. І раптом в пам'яті його постали ті двоє полонених, яких він помітив сьогодні вранці на вулиці міста. Той, старший, з піднятим коміром і в темних окулярах!..