Читать «Відважні» онлайн - страница 157

— Коли?

— Та вже чотири доби скоро буде.

«Чотири доби! — вигукнув про себе Стременний. — Значить, це було ще до наступу».

— Де ж решта?

— Повели. Вночі… А куди, не знаю… Ой, ноги, ноги як болять! — Він міцно обхопив свої ноги і завмер, злегка погойдуючись.

Стременний вийняв з кишені ліхтарик і посвітив на ноги солдата, йому стало моторошно. Те, що він вважав за чоботи, насправді були босі ноги, почорнілі від гангрени…

— От горе!.. Держись-но, друже, за мої плечі. — Стременний підняв солдата і, як дитину, виніс його на ґанок.

Він посадовив його на заднє сидіння машини, укрив ковдрою, яку завжди возив із собою, а сам сів поруч. Машина рушила.

— Ти з якої дивізії? — запитав Стременний солдата, з болісною жалістю розглядаючи його скуйовджену руду бороду і обличчя, пооране глибокими зморшками.

Щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі солдата.

— Та з нашої, сто двадцять четвертої, — тихо одказав він.

— А в якій частині служив?

— В охороні штабу…

Стременний пильно подивився на солдата.

— Єременко! — мимоволі вигукнув він, і голос у нього затремтів.

У старій, змученій людині, що сиділа обіч нього, майже неможливо було впізнати того Єременка, який лише рік тому міг руками розігнути підкову.

— Так, я, товаришу начальник, — насилу видихнув солдат.

— А мене впізнаєш?

— Ну як же… Одразу впізнав…

Тепер Стременний пригадав усе. Єременко був тим другим автоматником, який зник разом з начфіном. Очевидно, він знає, куди дівся й Соколов.

Стременний обережно поклав руку на плече солдата, що сидів з заплющеними очима.

— Товаришу Єременко… Чуєте, товаришу Єременко… Чи не знаєте ви, що з Соколовим? Де він?

Солдат мовчав. Стременний торкнувся його руки. Вона була холодна. І тільки по легкому клубочку пари, яка виривалася з його рота, можна було бачити, що він ще живий.

За чверть години Єременка доправили в польовий госпіталь, що зайняв усі три поверхи кам'яного будинку школи. Ще за півгодини його поклали на операційний стіл, і хірург ампутував йому обидві ноги по коліна.

Розділ тридцять сьомий

ДВА СОЛДАТИ

В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.

Один з них — високий, немолодий, в продимленому кожушку, що втратив свій первісний колір; колись кожушок був білим, а зараз темно-коричневий, і вирвані клапті зашиті невмілими руками; другий — хлопець у стьобаній ватянці, з гострим обвітреним обличчям; він тримає у руках трофейний німецький автомат, широкий ремінь якого оперізує йому тонку шию, і під цим тягарем хлопчик трохи горбиться. Важко впізнати в цьому не по-дитячому серйозному підлітку того хлопчика, який колись ридав у порожньому голубнику.

— Катю! Катю! — шепоче Олексій. — Ну, ходімо, Миколко! Пора…

Вони кидають останній погляд на те, що колись було їхнім домом, повертають і йдуть уздовж зруйнованої, спаленої вулиці. Обидва мовчать, думаючи про ту молоду світловолосу жінку, яку називали одночасно і Катею, і мамою.