Читать «Відважні» онлайн - страница 156
Александр Исаевич Воинов
Стременний хвильку постояв на порозі, оглядаючи всі кутки: чи немає людини.
— Є тут хто-небудь? — запитав він, щоб остаточно переконатися, що огляд його не обманув.
Але ніхто не відповів. Стременний рушив уздовж вулиці, переходячи від будинку до будинку. Скрізь було те ж саме. Брудне лахміття, консервні бляшанки, зіпріла солома на нарах… Іноді Стременний помічав забуті з поспіху речі — солдатський казанок, загублений ножик, залишений на підвіконні згарок оплилої свічки. Все це видавало поквапливий нічний збір. Хто знає, чий це був ножик, чий казанок, кому в останній вечір світила ця стеаринова оплила свічка…
Заходячи в черговий будинок, Стременний кожного разу запитував голосно: «Є тут хто-небудь?» І щоразу запитання його повисало без відповіді. Він уже не вірив, що хто-небудь озветься.
І раптом в одному з будиночків, чи то в п'ятому, чи. то в шостому, з верхніх нар почувся слабкий, тихий голос:
— Я тут!..
Стременний підійшов до нар, заглянув на них, але в присмерку нічого не побачив.
— Хто там?
— Я…
— Та хто ви? Спускайтесь сюди!..
— Не можу, — так само тихо відповіла людина.
— Чому не можете?
— Ноги поморожені…
В глибині на нарах заворушилася, зашаруділа солома і з'явилася чиясь скуйовджена голова, потім плече у старій, подертій військовій гімнастьорці, і чоловік, стогнучи, підповз до краю нар.
— Зажди, я тобі допоможу, — Стременний став на нижні нари, однією рукою вхопився за стовп, на якому вони держалися, а другою обняв плечі чоловіка і потягнув його на себе.
Чоловік застогнав. Тоді Стременний правою рукою обхопив плечі чоловіка, ліву підсунув йому під коліна і зняв його з нар. Чоловік майже нічого не важив — такий він був виснажений і худий. Він сидів на нижніх нарах, притулившись спиною до стіни, і важко дихав. У напівтемряві Стременний не міг добре роздивитися його бородате обличчя. Натруджені, в саднах руки безсило лежали на колінах. Ноги в чорних чоботях стирчали як неживі.
— Ви хто такий? — запитав Стременний.
— Полонений я… На Тімі в полон потрапив, — відповів солдат. А руки його весь час гладили коліна, що гостро виступали з-під подертих штанів.
— Ну, а з ногами що у вас? Дуже поморозили?
— Вогнем горять… Сили немає терпіти. — Чоловік хвилинку помовчав, а потім, пересиливши біль, сказав крізь зуби: — Ми на будівництві укріпрайону були. Нас сюди цілу добу на морозі пішки гнали. А взуття наше яке? Ніякого…
— Слухайте, — перебив Стременний, — який це укріпрайон? Той, що на захід від міста?
— Той, як по шосе йти…
— Далеко це звідси?
— Кілометрів сорок буде…
— Що ж ви там робили?
— Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..
— Зараз одвезу вас у госпіталь, — сказав Стременний, — там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?
— Мабуть, зумію…
— А як ви тут опинилися?
— А нас сюди назад пригнали — склади вантажити…