Читать «Кораловий острів» онлайн - страница 127

Коли ми повернулися на берег і розповіли своєму другові все, що бачили, він вражений був до глибини душі. Та побалакати як слід ми не встигли, бо на берег завітав Тараро у супроводі підданців, що несли на головах кошики з городиною та садовиною.

Ми вийшли йому назустріч, і він через нашого тлумача висловив свою велику радість, що знову нас бачить.

— Що саме мої друзі хочуть мені сказати? — запитав він.

Учитель пояснив, що ми просимо його не займати Аватеї.

— Перекажіть йому, — мовив Джек, — що я маю право на таке прохання, бо ж урятував життя не тільки дівчині, але й йому та його людям. Нехай її відпустить, щоб дівчина побралася з ким сама схоче.

Почувши все те в перекладі, ватажок насупився, і ми ясно побачили, що наше прохання не зустріло прихильного відгуку. Він говорив запально й досить довго.

— Що він каже? — запитав Джек.

— На жаль, він і слухати про таке не хоче, бо, мовляв, дав слово своєму приятелеві, що пришле до нього дівчину, і на острів саме прибув посланець, який чекає, доки він, Тараро, виконає свою обіцянку.

Джек прикусив губу, тамуючи гнів. Очі в нього заблищали, і він вигукнув:

— Скажіть Тараро, що йому ж буде гірше, коли він не виконає моєї вимоги! Скажіть, що на борту шхуни я маю здорову гармату, яка змете все його селище в море, коли він не віддасть дівчину.

— Е ні, друже, — лагідно відмовив учитель. — Цього я казати не буду. Зі злом ми повинні боротися добром.

— Що каже мій друг? — запитав ватажок, очевидячки, роздратований Джековим запальним тоном.

— Він невдоволений, — відповів учитель.

Зневажливо посміхнувшись, Тараро одвернувся й пішов до носіїв, які тим часом висипали овочі на величезну купу.

— Що вони там роблять? — запитав я.

— Мабуть, готують комусь дарунок, — відмовив учитель.

Тієї миті двоє чоловіків привели молоду дівчину й поставили її на купі. Ми здригнулися з подиву й жаху, впізнавши юну самоанку Аватею.

— Друже мій любий, — прошепотів схвильовано вчитель і схопив Джека за руку, — її мають принести в жертву зараз же!

— Справді? — вигукнув Джек. Він одтрутив учителя, збив з ніг двох тубільців, що стояли на дорозі, стрибнув на купу й схопив Аватею за руку. Не встиг ніхто й отямитись, як він стяг її додолу, поставив спиною до великого стовбура, вихопив кийка з рук одного оторопілого тубільця, розмахнувся ним і, почервонілий з люті, швидше зарепетував, аніж закричав:

— Ану спробуйте підступитись усі, скільки вас тут є! Я вас хіба ж так кийком почастую!

Здавалося, що дикуни сприйняли виклик слово в слово, бо всі до одного кинулись на Джека з кийками та списами; певна річ, не минуло б і хвилини, як уже з сміливця кров би цебеніла, але вчитель став поміж ними й закричав що було сили:

— Стривайте, вояки! Не вам це діло вирішувати. Нехай Тараро, ватажок ваш, скаже, чи цей юнак жити має, чи має померти.

Тубільці спинилися; не знаю, що вплинуло на Тараро: чи він був улещений, що вчитель визнав його зверхність, чи відчував якусь удячність до Джека за те, що той допоміг йому скрутної хвилини, але він ступив наперед, махнув рукою і сказав: