Читать «Кораловий острів» онлайн - страница 126

— Я не можу, — похитав головою вчитель. — Не гоже мені заходити в поганський храм і дивитися на їхні нелюдяні відправи: я ж бо маю їх таврувати.

— Гаразд, — відмовив Джек, — тоді я піду сам, бо я не можу таврувати те, чого не бачив.

Джек устав, і ми вдвох подалися слідом за ним банановими гаями до горба, що височів за селом; на вершині того горба в затінку залізних дерев стояло буре, тобто храм.

Звернувши на широку стежку, ми почули позаду несамовитий крик і спинилися. За нами йшла здорова юрба. Ми сховалися в кущі. Нас минув гурт дикунів, розмальованих чорною, червоною й жовтою фарбою. Вони танцювали й несамовито вимахували руками, несучи на жердинах з десяток людей. Я мимохіть здригнувся, пригадавши людські жертви на острові Емо, й сказав Джекові:

— Боюся, що вони жорстоко поведуться з тими бідолахами. Краще нам не йти до храму. Ми тільки нажахаємось, а їм нічим не зарадимо: мабуть, дикуни збираються їх повбивати.

Джек подивився на мене співчутливо й стиха відповів:

— Не бійся, Релфе, ті бідолахи вже давно своє відстраждали.

Я придивився пильніше й побачив, що вони всі мертві. Згодом ми довідалися: то були вояки, котрі загинули вчора на бойовиську, їх несли до храму, щоб принести в жертву богам. Позаду йшло двоє чоловіків, ведучи третього зі зв'язаними руками. Він ступав твердо і на вигляд був зовсім байдужий; отож ми подумали, що то злочинець, який відбудеться незначною карою. В кінці походу сунула галаслива юрба жінок та дітей, до яких приєднались і ми.

За кілька хвилин ми підійшли до храму. То була висока округла будівля, відкрита з одного боку. Навколо неї лежала сила кісток. Коло столу всередині сидів старий жрець із довгою сивою бородою.

Мертвих ворогів посадили біля храму, з натовпу вийшов промовець і заходився їх лаяти й коренити, аж кричав. По тому мерців однесли до храму, де жрець приніс їх у жертву.

Щосили лементуючи, натовп побіг до сусіднього горба, — де стояв зруб якоїсь будівлі.

Ми й собі подалися туди, не усвідомлюючи, куди йдемо, що робимо, наче в страшному сні.

Люди з'юрмилися навколо одного місця. Ми проштовхалися вперед і побачили долі здоровий брус, а коло нього яму футів сім завглибшки й два фути завширшки. За мить у середину кола внесли чоловіка, якого вели дорогою із зв'язаними руками. Руки йому тепер були вільні, зате ноги міцно спутані сирицею. В яму поставили бруса, а поряд з ним бідолашного в'язня. Голова його була набагато нижче за край ями. По тому яму закидали вщерть землею. Згодом нам розповіли, що таку церемонію завжди відправляють, висвячуючи новий храм чи зводячи хату ватажкові!

— Ходімо, мерщій ходімо! — вигукнув Джек. — Ми вже бачили досить — аж задосить! Ходімо звідціля.

Джек сполотнів і аж з лиця спав: очевидячки, він вельми тривожився думкою, що дикунів багато, а нас жменька, і хоч ми й готові на будь-який ризик, щоб визволити Аватею з лабетів тих жорстоких людей, та не маємо на те снаги.

РОЗДІЛ XXXII

_{Несподіване відкриття, відважний учинок та його наслідки. — Плани втечі та геройська ухвала}