Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 69

Але Юрко вважав, що сотник не мав рації. Певно, Мусі хочеться пити зовсім не так, як йому, Юркові, звик у лісових походах обмежуватися малим, загартувався і плювати хотів на все. В тому числі й на Юркові страждання.

Нарешті сонце закотилося за ліс, і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори і вечірній вітерець ніс прохолоду.

Коли перші зірки замерехтіли на небі, Юрко запропонував:

– Пішли?

– Почекаємо ще годину, – твердо вирішив Муха, – нехай село заспокоїться.

Між лісом та Квасовом лежали поля, хліб уже зібрали й звезли, і доводилося весь час іти відкритою місциною. Хата мірошника була третьою скраю, проте йти селом Муха не схотів: небезпечно. Вирішили дістатися до неї городами, там, поміж кукурудзинням та соняшниками, могли в разі потреби заховатися.

Нарешті сотник вирішив, що настав їхній час: поки місяць не піднявся над лісом. Вони видряпалися з шипшини, проминули узлісся і вийшли на вузьку звороту, що вела просто до села. Просувалися повільно, скрадаючи кроки, проте Юркові здавалося, що їх чути ледь не на версту, що ьже побачили, засікли, – «яструбки» причаїлися в своїх засідках і тільки чекають, поки вони з Мухою наблизяться.

Однак нічого не трапилося. Зворота нарешті привела їх до городів, тут вони посиділи трохи в соняшниках, орієнтуючись: у третій хаті скраю світилися вікна – три яскравих цяточки, що обіцяло питво і їжу. Тепер Юркові до біса були «яструбки» й засідки, лише б скоріше напитися.

Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір'я. Надворі нікого не було, ліворуч стояла спіжарня, а між нею та хатою темніла криниця.

Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї – на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, та не міг вгамувати спрагу.

Зовсім забув про сотника – нарешті той безцеремонно відштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.

Після сотника Юрко знову потягнувся до відра, але Муха зупинив його.

– Що занадто, то нездорово, – мовив, розтягуючи слова, але Юрко вмочив таки руки й вилив повну пригорщу на голову, з задоволенням відчуваючи, як холодна вода стікає за комір.

– Файно… – засміявся стиха. Знову стало легко на душі, ніби й не було виснажливої спеки і не готовий був пожертвувати півжиття заради ковтка звичайної водш Ось вона, вода, залийся нею, пий, скільки хочеш, і нічого в ній нема особливого.

Муха, м'яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, однак нічого не побачив за фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті. Сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав,

У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, і Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулись і чоловічий голос запитав коротко: