Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 70

– Хто?

– Тут мешкає Петро Семенюк?

– Так.

– Прошу відчинити.

– Хто ви?

– Від Сороки.

Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір'я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, – не кажучи ані слова, пропустив до хати.

У кімнаті знову світилася гасова лампа, апетитно пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.

Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців, – просвердлив буравчиками близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:

– І що звелів передати мені пан Сорока?

– Сьогодні в лісі спекотно, – не гаючись, заявив Муха.

– Дяка богу, погода, здається, встановилася, – відповів Семешок і одразу заметушився: – Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове, але хіба вас тільки двоє?

– Так, тільки двоє. – Сотник поклав шмайсер в кутку на лавку, і Юрко приладив поруч свого. – Оточили нас на хуторі, може, чули хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.

Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семешок усе ж журливо похитав головою і мовив скрушно:

– Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. – Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

– Стомилися ми, – мовив сухо, – й голодні.

– Авжеж, – заметушився господар, – звичайно, стомилися і голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. – Він визирнув до сусідної кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: – Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну, либонь, не треба кликати, з'явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах – була вона років на п'ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

– Ходи сюди, Петрику, – не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній затишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл таріль з нарізаним великими шматками хлібом, пляшку самогону, сало, свіжі огірки, помідори. Кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще й обчищені соковиті білі цибулини. Юрко рішуче пересів з цератового дивана на стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною – не міг чекати, поки накрають сала.