Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 146

Але ж усюди була небезпека, ніхто не міг сказати, чи лишиться живий через годину або навіть хвилину, кожної секунди на людину чигала смерть, усі знали це, бо таку вже мали важку долю – бути воїном. Поля кінчалися, за кілометр уже темнів ліс, за ним лежало тринадцяте шосе, яке вони мусили перекрити. «Віліс» уже не водило роз'їждженим багновиськом, почалася лісова піщана дорога.

Толкунов заховав термос під сидіння і поправив автомат, на колінах. Якщо б мали у «вілісі» рацію, саме цієї хвилини почули б схвильований голос Карого:

«Говорить третій… З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка…»

Дорога на Сарни й була отим тринадцятим шосе, що пролягло за лісом. Однак у «вілісі» тепер не було рації і Бобрьонок з Толкуновим не могли знати того, що вже стало відомо сотням піднятих по тривозі людей, які оточили величезний район навколо приземлення гітлерівського літака.

Але все ж вони наближалися до тринадцятого шосе, де зустріч з ворогом була найімовірнішою, і зігрітий гарячим чаєм Бобрьонок відчув, як легкий морозець торкнувся шкіри попід потилицею, – явна ознака того, що він приготувався до бою і цей бій міг початися кожної миті.

Іполитов зупинив мотоцикл на узліссі й вимкнув мотор. Тиша одразу огорнула їх, Іполитов зліз з сідла й розпростувався. Запитав:

– Ну, як я їх?

Сулова відкинула брезентову запону з колін.

– А що, – відповіла впевнено, – тепер ми серед своїх, і мусять шанувати своїх героїв.

Сказала так, що тільки Іполитов відчув легкий іронічний підтекст. Він кілька разів присів, розминаючись, – гарний настрій уже повернувся до нього. Дістав флягу з коньяком, ковтнув лише раз, наче святкував свою першу перемогу, подав Лідці, проте вона відмовилась,

– І тобі не раджу, – сказала осудливо.

– Символічно, – осміхнувся той.

Але Сулова похитала головою, і Іполитов заховав флягу.

Сулова легко вистрибнула з коляски, підвела руки, груди в неї випнулися, Іполитов жартівливо ляснув її по сідниці й мовив:

– Живемо! Тепер самі собі хазяї… Грошей навалом, документи гарні, гуляй…

– Трохи можна й погуляти, – погодилась Сулова. – Влаштуємось у Москві, десь у готелі, там зараз магазини з комерційними цінами, пам'ятаєш, Валбіцин казав, усе є, день-два відпочинемо…

– Ні, – заперечив Іполитов, – в готелі небезпечно. Всі готелі під наглядом, краще знімемо квартиру. Кімнату під Москвою, є таке селище Красково, там у мене знайомі, житимеш на дачі, як пані.

– Не на дачу їдемо.

– Звичайно, але звідти на Москву приміські поїзди ходять. Сорок хвилин – і в центрі.

– Мабуть, маєш рацію, – погодилась Сулова. Правда, бурхливе готельне життя з вечірніми ресторанними посиденьками більш імпонувало їй, проте їхали в Москву не для гулянок.

– Головне, не поспішати; – мовив їполитов. – І виважувати кожний крок. Спіткнешся – не підведешся.

– Але ж Краусс наказував не зволікати.

– Де той Краусс? Нам з тобою, Лідо, тепер Краусс до фені, – заперечив Іполитов. – Про себе мусимо насамперед дбати. Бо тепер ми самі, а проти нас усі, – розвів руки, наче показуючи. – Усі без винятку, слова сказати не можна, краще й думки ховати.