Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 148
Ростистав Феодосьевич Самбук
– Давай! – вигукнула. – Назад і швидше!
Пролунала автоматна черга – стріляли по них, Іполитов почув свист куль над головою. Газонув і рвонув просто в кущі, а Ліда вже обернулася й відкрила вогонь – куди вона стріляє, адже ж по них б'ють із шмайсерів від поваленого дерева, а вона строчить убік…
Їх урятувало те, що Іполитов кинув мотоцикл узбіччям по кущах, а за кілька метрів дорога повертала. Вже вискочіїли в безпечну зону, а Сулова, незручно спершись коліньми на сидіння коляски, все ще строчила в білий світ. Іполитов поклав їй правицю на плече, стиснув.
– Досить, – наказав, та Ліда не почула. – Кажу, досить, – повторив і легко вдарив по потилиці.
Сулова припинила стрілянину, здивовано повернулася до Іполитова: чого б'ється, адже вона, тільки вона врятувала їх…
Через кілька хвилин вони знову виїхали на роздоріжжя, Іполитов повернув праворуч, бо тут скоро кінчався ліс і можна було об'їхати його.
– Молодець, Лідо, – мовив зовсім щиро. – А ти казала: все позаду. Бачиш, тільки починається.
– Але ж вони стріляли у своїх… – відповіла розгублено. – Ми ж тепер свої, а вони чомусь стріляють…
– Бандери, – пояснив Іполитов, – хіба не зрозуміла? Ми наштовхнулися на бандерівську засідку.
– Так бандери ж – наші… – Сулова заховала автомат. – Виходить, стріляли по своїх…
Іполитов переможно посміхнувся. Був задоволений собою, своєю миттєвою реакцією, вмінням моментально оцінити становище й прийняти єдино правильне рішення. І ще, хоч і лютував на бандер, які могли покласти їх на лісовій дорозі, подумав: усе гарно і все йде так, як треба. Адже бандери мусять стріляти по них – радянських офіцерах, фронтовиках, які виконують завдання командування. Справді, все йде так, як належить.
Іполитов дав газ і вискочив на бруківку. Згадав: ця дорога позначена на карті і через кілька кілометрів повинна пересікти шосе.
Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки Юров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.
Шалалай попрвив плащ-намет, суворо подивився на солдата з автоматом.
– Завдання ясне? – запитав.
Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос, – був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки видніла недавно підстрижена під «нулівку» голова – шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду, він часто шморгав носом і витирав його рукавом шинелі – старої, засмальцьованої і завеликої для хлопця.
– Ясне, товаришу каштан! – відповів солдат тонким голоском і шморгнув носом.
«Теж мені вояка…» – подумав Шалалай і ще раз поправив плащ- намет. Звичайно, поруч солдата з червоним кирпатим носом і тривожними очима капітан видавався досвідченим військовим вовком. Плащ-намет пригнаний на зріст, кашкет з твердою туліею, начищені чоботи. Справжній бойовий офіцер – принаймні Шалалай вважав себе таким: ходив з вип'яченими грудьми й по можливості карбуючи крок, хоч і служив весь час по штабах та військкоматах. Рожевою мрією його був орден, хоча б один бойовий орден, бо поки що кітель його прикрашала тільки одна медаль – «За бойові заслуги». Однак Шалалай був упевнений: неодмінно заслужить орден – ставився до своїх обов'язків педантично, був вимогливий до інших, особливо до призовників, не любив нехлюйства й завжди примушував підлеглих козиряти йому й доповідати за всіма вимогами статуту.