Читать «Бронзовий чорт» онлайн - страница 144

– Ми не шпигуни – екіпаж літака виконував завдання командування.

– Це ще треба довести.

– Усе одно, кінець один, – безнадійно махнув рукою гауптман, – розстріл.

Від групи полонених відділився невисокий, худорлявий чоловік. Назвався:

– Штурман Арвід Гейдеман. Ми справді не диверсанти, тут тільки екіпаж літака, два стрілки та бортрадист. Другий пілот вбитий. Я скажу все, і ти, Петере, – обернувся до гауптмана, – неправий. Для нас усе скінчено, присягу давали фюрерові, а Гітлеру кінець. Капут нашому фюреру… – додав російською, – так, Гітлеру капут, і ми мусимо розповісти все.

– Що? – запитав полковник.

– Диверсанти виїхали з літака на мотоциклі. Спеціальним трапом. Чоловік і жінка. Ніхто не знає, як називаються. Але мають якесь дуже важливе завдання. Ходили чутки: їх готував сам Скорцені, ви знаєте, хто такий Скорцені?

– Так.

– І ще казали: про що операцію відомо самому фюрерові. Ми, правда, не віримо, але все можливе.

– Самому Гітлерові? – засумнівався Карий,

– Так казали.

– Маршрут? – запитав полковник. – Куди подалися диверсанти?

– Дорогою на Сарни.

– Їхні прикмети?

– Чоловік у формі вашого майора. Середнього росту, чорнявий, у такому ж плащі, як і ви. Жінка – молодший лейтенант. Вродлива. Їдуть на російському мотоциклі, певно, трофейному…

Полковник підвів руку, й Туликов підійшов до нього.

– Рацію, – наказав Карий, – негайно сюди. Старший лейтенант кивнув на темну постать трохи оддалік.

– Готова.

Полковник владним жестом зупинив штурмана, бо решта – дрібниці, принаймні тепер – дрібниці, і слід негайно передати наказ по рації. Апарат світився зеленим вічком, полковник схилився над ним і мовив чітко:

– Говорить третій. Повторюю, говорить третій. З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка, чоловік у формі радянського майора, жінка – молодшого лейтенанта. Чоловік середнього росту, чорнявий, жінка вродлива. Негайно всім групам перехоплення вжити заходів до затримання. Повторюю… – і ще раз передав у ефір наказ. Зробив паузу й додав: – Можливі уточнення. Мій наступний вихід до ефіру хвилин через десять- дванадцять. – Круто повернувся і пішов до полонених.

«Віліс» вискочив з лісу й буквально поплив роз'їждженою дорогою. Його носило від краю до краю, Віктор крутив кермо і лаявся стиха. На невеличкому бугрі машина мало не зупинилася, і довелося включити передній міст. Тепер повзли баюристою, глинистою дорогою поміж полями, вже всіяними озиминою, із швидкістю кілометрів двадцять а'ять – тридцять на годину. Й Віктор молив бога, аби не зупинитися, – тоді на такому глевкому, грунті загрузли б остаточно, не допоможе й передній міст.

Почало розвиднюватися, хмари пливли низько, та дощ ущух ще вночі, години дві тому. Толкунов дістав з-під заднього сидіння термос, покалатав і, з'ясувавши, що повний, схвально поплескав Віктора по плечу.

– З тобою не пропадеш, – сказав, – і що б ми робили без тебе?

У Віктора від похвали порожевіли вуха, пояснив: