Читать «Як течія річки (збірник)» онлайн - страница 77

Міф третій: Бог і пожертва. Багато людей прагнуть до самопожертви, стверджуючи, що ми повинні страждати на цьому світі, щоб здобути щастя на тому. Проте якщо цей світ є благодаттю Бога, то чому не скористатися радощами, які дарує нам життя? Ми дуже звикли до образу Ісуса, розп’ятого на хресті, але ми забуваємо, що його муки тривали лише три дні: решту свого часу він мандрував, зустрічався з людьми, їв, пив і проповідував своє послання терпимості. І навіть його перше чудо було «політично некоректним». Коли закінчилося вино в підвалах Кани Галілейської, він перетворив на вино воду. Він зробив це, як я розумію, аби показати всім нам, що немає нічого поганого в тому, щоб бути щасливими, веселитися, святкувати – тому що Бог набагато ближче до нас, коли ми перебуваємо в товаристві інших людей. Магомет казав: «Якщо ми почуваємо себе нещасливими, ми робимо нещасливими також наших друзів». Будда після тривалого періоду випробувань і самопожертви був таким слабким, що мало не втопився; його врятував пастух, і тоді він зрозумів, що усамітнення й жертовність віддаляють нас від чуда життя.

Міф четвертий: існує одна дорога до Бога. Це найнебезпечніший з усіх міфів: він лежить в основі пояснення «великої таємниці», він призводить до релігійних війн, до осудження нашого ближнього. Ми можемо обирати для себе релігію (я, наприклад, католик), але ми повинні розуміти, що якщо наш брат обрав іншу релігію, він прийде до того самого світла, яке ми шукаємо у своїх духовних практиках. Зрештою, слід пам’ятати, що неможливо передати падре, рабинові чи імаму відповідальність за наші рішення. Ми самі через кожен із наших вчинків будуємо дорогу до Раю.

Мій тесть Кристіано Ойтисика

Незадовго до своєї смерті мій тесть скликав родину.

– Я знаю, що смерть – це лише перехід з одного стану в другий, і хочу, щоб мій перехід нікого з вас не засмутив. Щоб ви не журилися, а більше турбувалися про тих, хто залишається з вами в цьому житті, я подам вам звідти знак.

Він попросив, щоб його спалили в крематорії, а прах розвіяли на березі океану під музику, яку він любив.

Він помер через два дні після цієї розмови. Один із його друзів здійснив кремацію в Сан-Пауло й, коли він повернувся до Ріо, ми всі пішли на океанський пляж, з магнітофоном, магнітофонними записами та згортком, у якому була урна з прахом небіжчика. Коли ми підійшли до моря, то виявили, що кришка урни пригвинчена шурупами. Ми спробували відкрити її, але марно.

Поблизу не було нікого, крім жебрака, який наближався до нас.

– Ви щось шукаєте?

Мій шуряк відповів:

– Відкрутку, якою можна було б відгвинтити шурупи, бо в цій урні прах мого батька.

– Він, певно, був чудовим чоловіком, бо ось що я знайшов на березі, – сказав жебрак.