Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 99

Йорґ Баберовскі

1935 року Сталін наказав місцевим партійним комітетам здійснити перевірку усіх партійних квитків. Метою цієї перевірки було виявлення і вилучення з партії колишніх опозиціонерів, саботажників, шпигунів. Ця перевірка підтвердила очікування Політбюро. Партійні квитки не лише підробляли, їх також продавали на базарах і купляли за гроші. У деяких комітетах на обліку в картотеках перебували «мертві душі», в Узбекистані партійні квитки видавалися колгоспницям як премії33. Наприкінці грудня 1935 року Єжов представив Центральному комітетові звіт про результати щойно здійсненних чисток. Так, 33 відсотки вилучених з партії з липня 1935 року були «шпигунами», «білогвардійцями» та «троцькістами», разом — понад 43 000 членів партії. Єжов політизував результати чисток і драматизував небезпеку, яка відкрилася керівництву. У всіх парторганізаціях було викрито «чимало вищою мірою злісних ворогів». Секретар Закавказького крайового комітету партії Лаврентій Берія поспішив запевнити Сталіна, що в підпорядкованому йому регіоні НКВС заарештував понад 1000 «ворогів», після того як вони були вилучені з партії34.

Тепер Сталін не бачив жодного іншого виходу, як запровадити безперервну перевірку та контроль підлеглих партійних органів.

1936 року він дав вказівку вилучити усі партквитки, перевірити їх та обміняти на нові. Чистки знову підтвердили, що провінційні лідери саботували розпорядження центру. Оскільки для центру не залишилося непоміченим те, що місцеві партійні секретарі використовували чистки передовсім для того, щоб переслідувати своїх суперників і захистити своїх людей від вилучення з партії. Там, де друзі та клієнти партійних секретарів мусили залишити організацію, після чисток їх приймали до партії знову35.

Сталінський Радянський Союз був феодальною державою особистих зв’язків, якою керувала панівна кліка та її оточення. Провінційні лідери були сталінськими васалами, і якщо вони цілковито підкорялися вождеві, значить їм дозволялося тримати власну феодальну мережу. В інтересах Сталіна було, щоб ті, кого він нагородив довірою, мали свій місцевий апарат зі своїми людьми. Бо лише у цьому випадку наміри центру доводилися до регіонів. Радянські провінції перетворювалися на маленькі феодальні князівства. На їх чолі, зазвичай стояв васал Сталіна, а в партійному апараті, у державній адміністрації, в органах юстиції та НКВС працювали друзі та родичі відповідного партійного шефа. їхня відданість була для патрона, котрому вони служили, важливішою за закони та розпорядження, що їх видавала Радянська держава. Цей метод відповідав стилю панування Сталіна, який там, де хотів зберегти свій вплив, надавав перевагу саме феодальному принципу врядування.

Система патронажу захищала від втручання центру в місцеве господарство, вона блокувала планові завдання московського уряду і захищала керівників місцевого господарства та державних службовців від каральної руки центру36. Офіційно місцеві партійні органи показували себе відданими виконавцями Москви, котрі вживали усіх засобів, щоб негайно виконати бажання Центрального комітету. Не в останню чергу це виявлялося у їхній мові та ритуалах насильства, з якими місцеві вожді виходили на публіку. Але риторика насильства, заклики до викриття та знищення ворогів затушовували той факт, що між центром в Москві та партійними комітетами в провінції існував непримиренний конфлікт інтересів. У той час, коли одні наполягали на виконанні своїх утопічних планів, інші намагалися акуратно ці плани відкинути. Отже, для місцевих комуністичних вождів справа полягала в тому, щоб зменшити планові показники й нейтралізувати терористичні накази диктатора. І оскільки уникнути насильства не вдавалося, то місцеві комітети спрямовували його на своїх ворогів, чужинців та сторонніх людей.