Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 95

Сталін вагався. Він чекав аж до кінця 1937 року, перш ніж прийняти рішення поставити перед судом визначних більшовиків. Бо доки Бухарін та Риков ще були живими, решта членів Центрального комітету і Політбюро мусила рахуватися з тим, що Сталін міг пробачити і протиставляв їх керівній верхівці. І навіть у грудні 1937 року Сталін ще не прийняв рішення щодо долі Бухаріна, як і у випадку з Зінов’євим і Каменєвим, коли він пообіцяв їм зберегти життя, якщо вони публічно визнають свою провину. Тому Бухаріну не було до кінця зрозумілим, до чого врешті все йде²³. У грудні 1937 року «улюбленець партії» написав із в’язниці диктаторові останнього листа. Він повторював те, що сказав на пленарному засіданні Центрального комітету у лютому 1937 року, і відкидав висунуті проти нього закиди. Але він розумів, що «великі ідеї та великі інтереси», які перекривають особисті потреби, з огляду на всесвітньо–історичні завдання, що лежать передовсім на плечах Сталіна, вимагають жертв. Його (Бухаріна) завдання полягає лише в тому, щоб представляти ворога, який протиставив себе ходу історії, під тягарем звинувачення він не мав іншого виходу, ніж підтверджувати покази інших. Адже інакше створилося б враження, що він не хоче капітулювати і підкоритися волі партії. Але Бухарін хотів полегшити свою долю. Він покладав надію, що Сталін врятує його життя. У цьому разі запропонував добровільне заслання в США під наглядом чекістів, де він міг би проводити кампанію популяризації показових процесів, вести нищівну війну проти Троцького, в той час як його дружина могла залишатися в Радянському Союзі як заручниця. «Однак, якщо ти маєш бодай найменші сумніви, то зашли мене хоч на 25 років на Печору або Колиму, у табір: я поставив би там університет, краєзнавчий музей, технічні станції і т. п., інститути, картинну галерею, етнографічний музей, зоо– й фітомузей, журнал табірний, газету»²⁴. Картинна галерея у ГУЛАГу — навіть цей абсурд є ознакою стилю мислення, вже без найменшого поняття про дійсне життя підданих.

Більшовики типу Зінов’єва і Бухаріна були фанатиками, вони жили у світі змов і ворогів. Світ Сталіна був також і їхнім світом. Отже, неприємностям, які з ними трапилися, вони надавали раціонального сенсу, що було частиною ритуалу більшовицького єднання та підкорення, який вони самі довели до досконалості. Вони самі не могли спростувати те, чого постійно вимагали від інших. Тому на показовому процесі виконували перед публікою ритуали більшовицького керівництва, подібно до того, як вони їх здійснювали у Центральному комітеті²⁵.

В атмосфері підозри постійно розквітали нові теорії змови, що їх плодили ревні працівники НКВС та викажчики, котрі хотіли сподобатися кремлівському тирану. 23 серпня 1936 року, коли було оголошено вирок у процесі проти Каменева і Зінов’єва, перша дружина Бухаріна Надія Лукіна написала Сталінові листа. Вона повідомляла, що у грудні 1934 року на похоронах Кірова нібито бачила, як «мерзенне чудовисько» Каменев розмовляв з вождем грузинських комуністів «Буду» Мдівані. При цьому з «неприхованою зловтіхою» посміхався так, неначе хотів висловити радість з приводу смерті Кірова. Обличчя Мдівані при цьому вона не бачила, тому вона не могла знати його реакцію. Але чому Каменев мав посміхатися до Мдівані — не інакше той був його союзником. Вона, Лукіна, бачила цю сцену і не могла далі зберігати мовчання. «Не написати про це жодного слова я не могла»²⁶. Трохи пізніше Сталін видав вказівку заарештувати Мдівані²⁷. Те, що Сталін міг читати у тисячах листів, телеграм та досьє, було нічим іншим як підтвердженням великої змови, над проектом якої він сам щоденно працював.