Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 91

Але таким порядком Сталін та його кліка не були задоволені. Для них пильність була ефективною лише там, де панувала підозра. Вбивство партійного керівника Ленінграда Кірова дало їм нагоду вивільнити свою жагу до вбивств. І саме Андрій Вишинський був тим, хто допоміг перетворити судову залу на театр жахів.

Історик Моше Левін якось говорив про дві моделі в одній, про співіснування ненасильницької і насильницької стратегії здійснення влади, що символізує для нього сутність сталінізму¹³.І хоча в дебатах Центрального комітету і в організованій ним дискусії навколо нової конституції питання фізичного насильства не посідало провідного місця, однак тут проявилися стиль і мова, що показували як комуністам, так і їхнім підданим: їхня воля та їхнє життя висить на волосині. Поза великими містами, у селах та на великих індустріальних будівництвах терор і без цього ніколи не припинявся.

1 грудня 1934 року Сталін видав розпорядження, яке дозволяло НКВС вбивати і депортувати без судового вироку. Того, хто лише потрапляв під підозру, відправляли на п’ять років до таборів. Сталін особисто написав директиву, за якою процедура розгляду покарання у справах з «терористичним» підґрунтям обходилася без захисту обвинувачених і можливості касаційного оскарження. Розгляд справи військовим трибуналом мав завершитися в день висунення обвинувачення, а вирок мав бути виконаний негайно. Трохи пізніше, у квітні 1935 року, застосування смертного вироку поширили на неповнолітніх. Відтепер можна було розстрілювати усіх, кому вже виповнилося дванадцять років¹⁴.

Відразу після вбивства Кірова були заарештовані й засуджені на десять років ув’язнення колишні суперники Сталіна Зінов’єв і Каменев. Таємна служба звинуватила їх в організації вбивства. Зінов’єв, котрий до 1926 року обіймав посаду керівника Ленінградської парторганізації, у суперечках все ще боровся за своє членство в партії. Тому звинувачення нікого не могло здивувати: Зінов’єв нібито метався за цю ганьбу. Те, що почалося з підозри, виросло у велику страхітливу змову. У партійних організаціях Ленінграда та інших міст почали вистежувати прихильників Зінов’єва і Каменева, зрештою було видано команду знайти й затримати усіх троцькістів та колишніх ухильників. І справді, син Троцького Седов зустрічався за кордоном з колишніми членами більшовицької опозиції, і під час цих зустрічей вони говорили про політичні альтернативи. Однак ці зустрічі були не чим іншим, як обміном думок змаргіналізованих інтелектуалів, які у партії вже не відігравали жодної ролі¹⁵. Проте секретар ЦК Єжов, що відповідав за операцію проти колишніх опозиціонерів, думав інакше. Він постачав недовірливому генеральному секретареві саме те, чого той вимагав: нову інформацію про ворогів і шпигунів, що прокралися у внутрішні кола влади.