Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 9

Ніде безпорадність не була така виразною, яку відносинах царських еліт з селянством імперії. З упровадженням аграрної реформи 1861 року здійснилося бажання освічених бюрократів: вони звільнили селян від кріпацтва та унезалежнили їх від поміщиків. Та їм не вдалося подолати прірву, що простяглася між селянами та елітами імперії. Навпаки, ця прірва поглиблювалася. Царські чиновники вбачали в аграрній реформі найвище доброчинство, що його держава зробила селянам. Натомість в очах селян ця реформа була несправедливістю. І як інакше могли її сприймати селяни, коли землю, яку вони вже вважали своєю, землю, на якій стояли їхні хати і де були їхні пасовиська, вони мали тепер викупляти⁷? Державні чиновники пояснювали відмову селян визнавати право поміщиків на землю не інакше, як браком правової свідомості. В цьому проявлялося варварство, від якого треба було визволити селян. Отже, перед освіченими бюрократами не було інших шляхів надати життю селян нового сенсу. Вони самі позбавили себе важелів впливу на селі, коли віддали розпорядчі функції поміщиків і право власності селянській громаді й обмежили мобільність селянства. З огляду на цілковиту відсутність держави, в селі не було жодної альтернативи. Отже, не було жодної надії, що селяни та еліти подолають цю взаємну безпорадність. Навпаки, там, де держава намагалася здійснити свої цивілізаційні наміри, вона наштовхувалася на спротив⁸.

Право було найочевиднішим виразом культурного імперіалізму, який жодним чином не зважав на традиції своїх підданих. Воно з’явилося в російській дійсності з нічого, як імітація чужоземної правової традиції. Чуже право в російському контексті не мало жодної підтримки. Росія була самодержавною країною. Самодержавство створювало й ухвалювало закони; вони не народжувалися внаслідок консенсусу. Саме тому (попри те, що уряд міг видати все, що йому заманеться) він не міг упровадити це в життя. Правитель самодержавної країни був аісторичним та ворожим до традиції, він не орієнтувався на ті міфи та традиції, котрі надавали законам укорінення, без якого воно не могло б добре функціонувати. Тому, хоч би що впроваджували царські бюрократи, хоч би що втілювали в закони, право залишалося мінливим та маніпулятивним, оскільки не ґрунтувалося на правовій свідомості населення⁹. Традиційні форми неформальної правосвідомості в російському селі залишалися незмінними.

У світі, в якому практично не було благ сучасності, який мусив існувати без лікарень, шкіл, поліції та суддів — тe, що не була в змозі виконати держава, виконувала сільська громада. Гідний покарання злочин селяни розглядали як приватну справу, що мала залагоджуватися в консенсусі між злочинцем і жертвою. Реінтеграція злочинця до своєї громади була в економічних і соціальних інтересах сільської громади. Це відбувалося символічно через застосування ганебної кари та публічного покаяння. Однак якщо злочин або порушення загрожували стабільності та господарчій автаркії села, сільська громада застосовувала жахливу кару. Конокрадів, злодіїв, чужаків, котрі зазіхнули на майно мешканців села, просто вбивали. Вбивство чужака вважалося набагато меншим злочином, ніж позбавлення життя члена громади. У контексті селянського суспільства справедливим, фактично, вважалося лише те, що збільшувало шанси членів громади на виживання¹⁰. Сільські жителі не були ані миролюбними, ані солідарними, у що, здається, вірили слов’янофіли та деякі революціонери. На селі панувало пияцтво, жадоба та насильство. Чоловіки били жінок та дітей, одинаків ізолювали або виштовхували з громади, в алкогольному чаді доходило до масових бійок, внаслідок чого нерідко траплялися летальні випадки. Селяни постійно перебували в конфлікті з нормами і правовими уявленнями, які накидало їм самодержавство. Про державне право власності селяни не мали щонайменшої гадки. Згідно з їхнім розумінням, право власності на землю мало належати лише тим, хто її обробляє. Земля ж бо належить Богові, який звелів її орати. Тому селяни не розуміли, як можна відмовитися від конфіскації землі. Те, що царські суди примушували селян відшкодовувати поміщикам їхню селянську власність, взагалі не викликало бодай якогось розуміння. Правовий порядок селян закінчувався в межах села, й оскільки він ґрунтувався на консенсусі, то вважався справедливим¹¹.