Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 7

І. Шлях до сталінізму

Історичний контекст

Більшовицька спроба наново побудувати світ продовжила марні зусилля царського режиму підкорити населення імперії. З часів Петра І (1682–1725) Росія була відкрита Заходові, політична влада царської імперії стояла на службі європеїзації. Більшовики по–своєму почувалися зобов’язаними цій спадщині. Еліти царської Росії мріяли про європеїзацію та цивілізацію своєї країни. Вони вимірювали прогрес не можливостями їхньої культурно неоднорідної країни, а? навпаки, тим наскільки близько він нагадував їм Європу. Однак російське життя лише у виняткових випадках вкладалося у поняття, що їх використовувала влада. Це було схоже на те, про що говорив Жан–Жак Руссо в своєму «Суспільному договорі»: Петро І хотів перетворити своїх підданих в англійців і німців, замість того, щоб зробити з них росіян. «Він завадив своїм підданим стати коли–небудь тими, ким вони могли б стати, переконавши їх, що вони є тими, ким вони насправді не були»¹.

Вестернізація Росії, що почалася в першій третині XVIII століття і сягла кульмінації під час великих реформ Олександра II (1855–1881), відбувалася у формі державних декретів. Реформи Катерини II (1762–1796), запровадження регіонального і міського самоврядування, заснованих на законах органів юстиції та станових корпорацій, намагалися перевести основи абсолютистської влади на шлях розпоряджень. Цей експеримент не мав успіху, оскільки від початку він передбачав те, чого годі було досягти². Дворянські корпорації, купецькі гільдії, ремісничі цехи були оболонками без змісту, інституціями без власного життя. їм бракувало регіональних коренів, традицій і об’єднавчої сили, що могли б обґрунтувати автономію і владні претензії. Владу й авторитет можна було здобути, лише опинившись у фаворі самодержця. Ця істина для більшості дворян була самозрозумілою. Честолюбних і освічених дворян притягував царський двір; близькість до верхівки влади дозволяла їм сповна тішитися привілеями, яких не забезпечувало безрадісне життя в провінції. Проте поза столицею, далі від центру не було нічого приємного для державної влади. Виборні чиновники із дворянського стану були неосвіченими й корумпованими. Вони аж ніяк не годилися для амбітних завдань у справах юстиції та адміністрації, що доручала їм влада³.

Просвітництво і лібералізм були витворами самодержавства, яке прищеплювало їх своїм міністрам та високопоставленому чиновництву. Освічені бюрократи — так пізніше назвали людей з європейською освітою, що працювали в міністерствах Миколи І (1825–1855) та Олександра II. Вони уособлювали союз здобутої професійної освіти, фанатичної відданості державній службі та переконання, що сьогодення Європи стане майбуттям Росії. Тільки завдяки цій нав’язливій ідеї, принесеній з Європи до Росії, постали великі реформи Олександра II⁴. Скасування кріпацтва, відокремлення судочинства від адміністрації, зрештою, запровадження військового обов’язку та місцевого самоврядування у шістдесятих і сімдесятих роках XIX століття не випливали ані з потреб, ані з традицій підданих. Ці реформи були результатом інтелектуального експерименту, для якого побажання підданих нічого не значили. З огляду на безмовність і безсилість того, що називалося суспільством, інакше й не могло бути. Символічний капітал зосереджувався в оточенні царя, тобто там, де були освіта, комунікаційні та організаційні здібності. Отож для освічених бюрократів наприкінці не існувало жодних підстав бодай якось обмежити свої фантазії про європеїзацію та цивілізаторську місію. Модернізатори Росії були завойовниками, які провадили безжальне культурне підкорення. Це спрямування набуло символічного виразу в публічній презентації монархії. Сценарії влади залучали панівну династію до традиції, яка корінилася поза межами Росії. Ця традиція надала Романовим образ чужих, європейських завойовників, котрі прагнули підкорити варварську Росію й облаштувати її за своєю подобою⁵. Ця саморепрезентація монархії та модернізаційні стратегії її чиновників чудово доповнювали одне одного.