Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 88

Сталін дивився на світ не інакше, ніж його чекісти. Однак вороги йому ввижалися не лише за мурами фортеці, в якій сховалося політичне керівництво. Він також бачив ворогів, які обійняли партійні посади, які проникли у вузьке коло влади, щоб дестабілізувати та знищити Радянський Союз і його політичну систему. Отож на питання, як реагувати на вбивство партійного керівника Ленінграда, він дав іншу відповідь, ніж Ягода, який представляв стару модель мислення, згідно з якою, ворогами вважали лише тих, хто не мав партбілета. Саме тому Сталін доручив шукати помилки не НКВС, а секретареві ЦК Миколі Єжову. Як згадує Молотов, він та кілька членів Політбюро були присутні у службовому кабінеті Сталіна в момент, коли подзвонив керівник Ленінградського НКВС Медведь і повідомив про вбивство Кірова. Сталін назвав того дурнем і поклав телефонну слухавку⁴. Ввечері до Кремля прибув Ягода. Він узяв участь у нараді Політбюро і вислухав те, що сказав Сталін про слідство у справі вбивства Кірова. Того ж самого дня Сталін та його найближчі помічники з Політбюро нічним потягом виїхали до Ленінграда. Відразу з вокзалу Сталін, Молотов і Ворошилов поїхали до лікарні на власні очі побачити тіло Кірова. Лише кілька годин згодом вони прибули в Смольний, де містився Ленінградський комітет партії, щоб самим отримати інформацію про слідство, що його провадило НКВС. Один із співробітників Ленінградського міському комсомолу, який у цей час перебував у будинку, згадує про приїзд Сталіна, який наганяв жах на присутніх. «Це був головний коридор. Я побачив групу осіб. У центрі був Сталін. Перед Сталіним йшов Генріх Ягода з піднятим револьвером, який командував: «Усім обличчям до стіни! Руки по швах!»⁵.

Як згадував пізніше один із співробітників НКВС, Сталін особисто допитував убивцю. Однак Ніколаєв не повідомив генеральному секретареві нічого особливого: він був розлючений через своє звільнення з Інституту історії партії і не бачив для себе жодного виходу, окрім як убити партійного керівника Ленінграда. Про такі мотиви Сталін не хотів чути. Він вимагав від убивці повідомити імена змовників і спільників та обіцяв Ніколаєву зберегти життя, якщо той співпрцюватиме з НКВС⁶. НКВС діяв саме так, як вимагав Сталін: заарештував друзів Ніколаєва та його колег по роботі і встановив зв’язок між ними та колишніми комуністичними опозиціонерами. Наприкінці грудня газети представили нову версію: Ніколаєв був не вбивцею–одинаком, а учасником змови; Троцький, Зінов’єв і Каменев були його духовними вождями. Ніколаєв визнав те, що йому інкримінували, оскільки сподівався, що за це йому збережуть життя. Однак у цьому випадку Сталін не дотримав свого слова. 9 грудня 1934 року Ніколаєва і тринадцятьох підозрюваних у змові осіб було засуджено до страти і розстріляно. Проте Сталін та його помічники не були циніками від влади. Вони вірили в те, що подавали іншим, тому генеральний прокурор Андрій Вишинський та заступник начальника НКВС СРСР Яків Саулович Агранов за кілька хвилин перед стратою вимагали від засуджених назвати імена організаторів змови.