Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 84

Піддані стикалися зі стилем та мовою більшовиків не лише на сторінках партійної преси. Починаючи від середини двадцятих років, режим застосовував щодо населення дискримінаційну практику витіснення і цькування тих радянських громадян, кому не дозволено було прилучитися до нового ладу. Цій меті слугували передовсім періодичні підготовчі кампанії до виборів у ради. Вибори були ритуалами одностайного схвалення, які лише імітували згуртованість суспільства, оскільки рішення щодо того, хто і як мав бути обраний, не залежало від волі виборців. Під час виборчих кампаній громадяни мусили визначати кого позбавити права голосувати на організованих режимом виборах. Від початку панування більшовиків їхні піддані мусили навчитися розпізнавати ворогів і жити поруч із цими прокаженими. Затавровані були покидьками соціалістичного перетворення. Вони несли відповідальність за лихо, на яке більшовики прирекли своїх підданих. Саме тому їх могли безкарно виганяти з власних помешкань, виселяти з рідних міст і сіл, а також запроторювати в табори. Ці затавровані унаочнювали собою ворога, про якого говорили більшовики. Вони давали змогу керувати гнівом громадян, гнівом, породженим жахливими умовами життя більшості людей, відвертаючи його від влади і скеровуючи проти беззахисних. Однак навіть ті, кого вважали пролетарями і прихильниками режиму, не перебували в безпеці: кожен зрештою міг бути затаврований та заарештований. Де виникали підозри, там панував страх. У кульмінаційний момент сталінського терору чотири мільйони людей належали до категорії позбавлених усяких прав «лішєнцов». Соціалістичне суспільство тріумфувало на святі усунення своїх ворогів. Отже, як вороги, так і друзі мусили брати участь у щоденному тавруванні: у той час, коли друзі називали і викривали ворогів, останні підтверджували існування злих сил¹.

Про те, кого треба вважати ворогами і як до них слід ставитися, можна було довідатися з генеральної лінії партії та сигналів політичних вождів, що уособлювали істину в останній інстанції. Життям відтепер керували сигнали, що надходили здалека, та знаки, котрі накидали їхнім адресатам взаємну ворожість. Щоденне розігрування біполярного світу та безперестанне цькування цілих груп людей глибоко закарбувалося у свідомості радянських громадян, принаймні тих, що мешкали у містах. Це роздвоювало сприйняття і мову та сіяло недовіру: щодо чужинців та іноземців, щодо колег по роботі, друзів і родичів. Щоденне візуальне та семантичне таврування, якого ніхто не міг уникнути, було ознакою сталіністської цивілізації. Воно єднало громадян радянської імперії, водночас не зв’язуючи їх одне з одним.