Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 81

Хто присвятив себе будівельним планам режиму, хто чинив те, що від нього вимагали політичні вожді, міг цей хаос використовувати для себе й отримувати доступ до привілеїв. Червоні директори та інженери, ударники–стахановці, яким не бракувало пильності та політичної активності, отримували ордени, відзнаки та премії, вони отримували автомобілі, дорогі речі та комфортабельні державні квартири, вони купляли в окремих спецмагазинах, в котрих продавали товари, які робітникам та селянам навряд чи коли–небудь потрапляли на очі. Індустріалізація Радянського Союзу творила не лише хаос і анархію, вона надавала тисячам висуванцям нові життєві перспективи: пролетарським інженерам, які могли отримати освіту на робітничих факультетах, молодим комуністам робітничого походження, які не володіли жодними здібностями, окрім проголошування актуальних гасел режиму. Серед робітників також був помітний ентузіазм, без чого мобілізація тисяч людей була б неможливою: комсомольці і молоді робітники скеровувалися на будівництво метро та електростанцій. Однак цей ентузіазм живився не лише джерелами більшовицької ідеології. Інженери хотіли здійснити свої мрії про модернізацію і механізацію, комсомольці шукали пригод, відкидаючи спосіб життя своїх батьків і дідів, робітники могли дати вихід своїй ненависті до колишніх керівників та буржуазних спеціалістів. Тепер втілювалася у життя також давня мрія комуністів, зокрема, здійснювалася диктатура пролетаріату, заради якої вони колись вступили в революцію.

Більшовицький проект індустріалізації не вичерпувався модернізацією економіки та інфраструктури. Він створював нових людей. Початок першої п’ятирічки був днем народження пролетаріату. Так вважали провідні більшовики. Цій меті вони підпорядкували усі економічні міркування. Можна навіть сказати: індустріалізація була не більше, ніж способом побудови соціалістичного суспільства, як уявляли його самі більшовики³⁰.

Міста та великі будови комунізму були місцями амбівалентності, були зоною перетину різних мов і способів життя. З початком примусової колективізації сотні тисяч селян із усіх регіонів залишили свої рідні села, щоб врятуватися від терористичних підрозділів влади і просто вижити. Радянський Союз став величезним «табором кочівників», — так назвав те, що відбувалося, член Політбюро та народний комісар важкої промисловості Серго Орджонікідзе. Заводи, шахти, будови заповнювалися людьми, які вже через кілька місяців шукали нові місця.

В таких умовах проект більшовиків побудувати нові міста та перенести людей у зразкове соціалістичне суспільство зводився до абсурду. У стані тимчасовості в індустріалізованих хащах не могли народитися форми соціалістичної цивілізації. У великих індустріалізованих містах, Москві, Ленінграді, Баку, також не виникало нічого, що бодай хоч якось нагадувало мрію комуністів. Пролетаріат зникав у вирі селянських мас. А там, де мігранти з сіл залишалися серед своїх (на околицях великих міст), закінчувався також і вплив більшовиків та їхніх інституцій. Ще у середині 1930–х передмістя Москви не мали сполучення з центром, там не було ні лікарень, ні шкіл. Навіть державна міліція рідко наважувалася вийти за межі центральної частини міста.