Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 70

Більшовицьке суспільство було суспільством відбору, в якому ворогів викривали в середині суспільства і видаляли звідтіля. Той, хто хотів бути членом радянського суспільства, мусив довести, що він не належить до ворогів. Затавровані особи мали право оскаржувати свою опалу, також вони могли подавати у відповідні партійні органи клопотання щодо відновлення своїх прав. У такий спосіб тисячі «лішєнцов» були реабілітовані у період між 1928 та 1934 роками. Але перед тим реабілітовані мусили довести, що вони не були ані куркулями, ані належали до колишніх еліт. Проте таким чином самі жертви підтверджували фактичне існування ворожих груп. Ворог був суспільною конструкцією, створення ворогів було роботою, в якій брали участь також і жертви. І оскільки більше вже ніхто не говорив про те, що знали майже всі, зокрема, що вороги жили лише в уяві більшовиків, то владу більше вже не покидали їхні божевільні уявлення. Вони підтверджувалися в щоденному плебісциті.

Власне, дилемою насильницького панування більшовиків було те, що вони самі створювали ворогів, котрих потім наказували переслідувати. На початку тридцятих років, після насильницьких ексцесів колективізації, число позбавлених власності, затаврованих та депортованих зросло до неосяжності. У містах та на великих будівництвах першої п’ятирічки були десятки тисяч позбавлених власності і прав людей, куркулів та торгівців, які втратили не лише своє майно, але також свій паспорт та громадянські права. Ці люди жили під постійним страхом викриття та арешту, вони нелегально перебували у помешканнях та претендували на права і пільги, які їм не належали. Вони стали злочинцями і, в разі їхнього викриття під час періодичних облав, мусили рахуватися з ув’язненням та висланням. Тоді вони перетворювалися з прихованих на викритих, очевидних та визнаних ворогів. Позбавлені коріння, затавровані ганьбою і зневажені люди створювали постійну загрозу, тому що вони негативно і вороже ставилися до режиму, тому що у житті вони не мали жодної опори. Таким чином уявний ворог ставав ворогом. У цьому провідні більшовики, звісно, вбачали не що інше, як підтвердження свого світогляду.

Від середини тридцятих років ворог не міг уникнути тавра соціального походження. Визнання соціалізму вже не було досить переконливим аргументом, щоб стерти каїнову печать класового походження. Особливо це проявилося після вбивства партійного керівника Ленінграда Сергія Кірова у грудні 1934 року, коли режим звелів вивезти з міста і розстріляти тисячі людей, що мали нещастя бути родичами куркулів, священиків, дворян чи колишніх царських чиновників. Пролетаріат був тою спадковою спільнотою, до якої не могли вступити ті, хто з’явився на світ як син чи дочка ворогу. Тому соціалізм сталінського крою був диктатурою батьків над їхніми дітьми¹⁹.

Те, що називалося культурною революцією, не було програмою, яка йшла від населення та від його прагнень. Те, що відбувалося, можна було зрозуміти також як відповідь на ненависть молодих комуністів і робітників. Сталінська вимога викрити та винищити ворогів впала на придатний грунт. У школах та університетах студенти і комсомольці доносили на «буржуазних» професорів як на «соціально чужих елементів», комуністичні викладачі витісняли безпартійну інтелігенцію з аудиторій. Саме слово «інтелігенція» в ці роки стало лайливим. Непманів, дрібних комерсантів, за допомогою котрих було досягнуто скромного добробуту, службовців міністерств агресивні культур–революціонери позбавляли роботи, а інколи також і свободи. У 1929–1930 роках комісія з чистки народних комісаріатів праці та робітничо–селянської інспекції звільнила 164 000 службовців. Лише в Іркутському окрузі комуністичні поборники вигнали понад 800 службовців старого режиму з місцевої адміністрації, на місце котрих поставлено комуністів і місцевих робітників. Відтак в академіях та університетах ідеологічні фанатики заміщали знаних науковців, на заводах висуванці з пролетаріату займали місця вигнаних і заарештованих буржуазних інженерів. На початку другої п’ятирічки більше половини директорів заводів становили колишні робітники. В університетах і школах панувала система квот: робітники або їхні діти мали переваги, щоб вступити на навчання. Це були вихідці з пролетаріату (висуванці), які мали надати сталінській системі абсолютно нове обличчя. Без благословення культурної революції життєвий шлях Хрущова, Брежнєва, Косигіна і Громико, котрі вийшли з самих низів, протікав би цілком інакше. За це вони віддячували партійному керівництву заповзятливим послухом та беззастережною відданістю. Сталінські лиходії також походили з висуванців²⁰.