Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 72

Але Павлік Морозов не був більшовиком, він був простим одинадцятирічним сільським хлопчиком, котрий доніс на батька властям, тому що той пішов з села і залишив свою родину в бідності та злиднях. Режим відразу використав смерть юного виказувача, щоб створити героїчний культ дуже особливого ґатунку. Відразу після вбивства юнака заступник голови Центрального бюро піонерів Василь Архипов, проголосив в газеті «Піонерская правда», що Павлік Морозов «має стати яскравим взірцем для усіх дітей Радянського Союзу». Вже у грудні 1932 року ЦК ВЛКСМ порушив питання щодо користі, яку режим міг отримати від «героїчного вчинку» Морозова. Як завжди вказівка виходила від Сталіна. Того самого місяця член Політбюро Павло Постишев від імені Сталіна піддав критиці роботу піонерської організації. За його словами, їй бракувало необхідної рішучості в ідеологічному вихованні радянської молоді. Так юного виказувача Павліка Морозова Політбюро піднесло в ранг взірця. У роки Великого терору Павлік Морозов, з пропагандистським ореолом мученика боротьби за справу соціалізму, був обраний за приклад для радянської молоді. Сотні книжок та брошур описували його подвиг, його іменем було названо сотні сіл, шкіл, кораблів та бібліотек, палац культури піонерів в Москві. Були музеї імені Павліка Морозова, спортивні призи імені Павліка Морозова, також численні статуї. Аж до 1991 року в центрі Москви стояв бронзовий пам ятник, що зображував виказувача.

Нова людина була не лише світлою пролетарською постаттю, вона також була виказувачем. Щоправда той діяв винятково в інтересах режиму, коли він очорнював інших людей в очах начальства. Виказувачі чинили так через травмоване самолюбство, жадобу та заздрість. Донос був зброєю, за допомогою якої піддані боролися зі своїми повсякденними суперниками, він надав населенню змогу використовувати каральну руку держави як інструмент досягнення своїх інтересів. Той, хто звертався до репресивного апарату, хто писав листи Сталіну та його паладинам, сподівався домогтися того, чого не можна було досягти шляхом регулярних скарг. Доноси тримали в страху не тільки населення. Партійні функціонери також знали про силу, що була прихована у доносі, завдяки якому можна було втратити посаду і вплив. Наприкінці тридцятих років донос не рідко означав смертний вирок. Сталінський виказувач був тим, чия підлість рідко служила інтересам функціонерів, що сповідували доносительство. Він не служив системі, натомість він сприяв її безперестанному самознищенню. У цьому він був здібним учнем Сталіна, якому до вподоби була ситуація, коли розхитувалися стабільні відносини, а функціонери радянської держави перебували в постійному страху²¹.

Про дух нового часу свідчили також показові судові процеси, які режим влаштував для того, щоб назвати і публічно викрити ворогів, а також представити свої погляди широкій громадськості. Показові процеси були сценою, на якій ставилася драма, конфлікт між силами добра і зла, що закінчувався поразкою зла. Ця мелодрама була не чим іншим, як плагіатом повсякденного стилю, котрий був виплеканий у внутрішньопартійних суперечках. Цей стиль показував населенню не лише ідеологічний зміст та мову більшовизму. Показовий процес передавав глядачам та слухачам наочне уявлення про психічну та фізичну структуру ворогів, він вказував на правила, на яких тримався більшовицький дискурс влади. Показовий процес був інструментом виховання, інофрмаційним засобом, за допомогою якого комуністичне керівництво повідомляло підлеглим громадянам, що воно думало про себе і світ.