Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 67

Навесні 1922 року у всіх великих містах радянської Росії було влаштовано процеси проти православних єпископів та священиків, на яких більшість обвинувачених засудили до страти. Міру покарання члени Політбюро визначали заздалегідь, вони ж розглядали й клопотання про помилування. На початку липня 1922 року революційний трибунал за контрреволюційну діяльність засудив до страти петроградського митрополита Веніаміна і багатьох представників вищого духівництва. І якщо хтось мав ще бодай якийсь сумнів у рішучості режиму придушити спротив, він розвіявся, коли Політбюро відмовилось помилувати митрополита. У період між 1922–23 роками було замордовано більше 8000 православних священиків, а скільки їх зникли в таборах та в’язницях — не знає ніхто. Цей терор було спрямовано так само проти єврейського, як і християнського духівництва. Більшовики практикували стриманість лише в ісламських регіонах Радянського Союзу, де без посередництва місцевих еліт режим був безсилим. Саме тому терор проти ісламських священиків розпочався тут лише наприкінці двадцятих років¹⁵.

З початком непу та покращенням життєвих умов влада тимчасово припинила терористичні напади на Церкву. У червні 1923 року Політбюро вирішило звільнити патріарха Тихона з ув’язнення, після того як він публічно дистанціювався від своєї «антирадянської» діяльності в минулому і заприсягся надалі бути лояльним до радянської влади. Відтак режим намагався поставити під контроль вище духівництво. «Реформатори» дали своїй інституції назву «Жива церква», вони проголосили себе прихильниками радянської влади і демократизації церковної ієрархії. За підтримки ГПУ «Живій церкві» вдалося здобути єпископства з їхніми єпископами, але як церква, що співробітничала з більшовиками, вона не мала хоч якогось успіху в громадах. Вірні відмовилися від неї. Так само через спротив вірних розбилися спроби створити конкурентні провладні єврейські та ісламські релігійні інституції. «Реформовані» церкви розпалися, бо у них не було прихильників. Вони зникли тоді, коли перестали бути потрібними таємній службі¹⁶.

На місце брутального терору прийшла пропаганда зразкового життя. Популярні брошури, театральні вистави, антирелігійна агітація та інсценовані судові процеси (агітсуди) були інструментами, за допомогою яких більшовики намагалися донести народові своє послання. Більшовики вірили, що привабливість нового образу життя виявить себе навіть в одній тільки його демонстрації. Адже хто уважно подивиться на показ зразків справжнього життя, більше не триматиметься життя минулого. Тому, що не може існувати опір чомусь такому, що є абсолютно розумним. Зрештою постає нова людина. Вона мовить революційною мовою, святкує революційні свята і сповідує секулярну релігію більшовиків. Така людина не пасує до минулих традицій, оскільки вона більше не розуміє їх. Однак на шляху досягнення культурної гегемонії більшовицький дискурс ще мав подолати конкурентів.