Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 63

Проте більшовики не знаходили спокою там, де приватна сфера не проявляла себе у сфері публічній. Тому від самого початку вони намагалися здержавити життєвий простір підданих і перетворити приватні помешкання у місця розташування соціалістичних колективів. На початку двадцятих років у великих містах Радянського Союзу з’явилися комунальні квартири, які заселяли кількома родинами. «Комуналка» була Радянським Союзом в мініатюрі, у ній виражалися усі вади сталінського суспільного ладу. Вона була деструктивним місцем, вона змушувала чужих жити разом: туалети, кухні та ванні кімнати мали використовувати спільно. Внаслідок чого комуналка породжувала недовіру, страх і ненависть.

Наприкінці 1927 року, коли у великих містах збільшився тиск приїжджих, режим почав виселяти людей з їхніх помешкань. Відтепер нікому не було дозволено претендувати на більше, ніж 8 квадратних метрів житлового простору. Голови домових комітетів доповідали в районні ради, яку житлову площу ще можна було б зайняти. Разом із цією функцією головам домових комітетів дістався контроль за приватним життям мешканців. Вони перевіряли житлові приміщення в будинках і стежили за тими, хто перебував в місті нелегально та викривали тих, хто не маючи дозволу, залишався у місті. Голови домових комітетів були подовженою рукою сталінського апарату терору. Вони мали виселяти «нелегалів» і передати їхні помешкання робітникам. До початку 1930 років лише з Ленінграда зі своїх помешкань були виселені тисячі «соціально чужих елементів». У комунальних квартирах панували страх і недовіра, найменший привід міг призвести до доносу, а відтак — до вигнання. У роки Великого терору доноси вийшли з–під відповідного контролю влади. Ексцеси виникали не в останню чергу через колективну відповідальність, яку серед населення режим запровадив. Мешканці комуналки мусили обрати «уповноважених осіб» та «народних суддів», які за дорученням режиму встановлювали у квартирах порядок і налагоджували дисципліну. Вони мали виявляти вандалізм, антидержавні висловлювання та асоціальну поведінку, і карати за це видаленням винуватців з помешкання. І хоча режим досягав такої дисципліни лише у виняткових випадках, він змінював побут громадян та сіяв страх і недовіру, і породжував систему постійної підозри, ненависті та страху до інших. У цьому проявлялося потворне лице сталінізму¹¹.

Ніде не вирувала запекліша боротьба за душі, як на радянському Сході, на Кавказі та в Середній Азії. Сюди, в пролетарський простір, прийшла нова людина, виплавлена в революційній реторті. Новою була людина, чия мова, одяг, звички показували її як європейця, яким його уявляли більшовики. Європейці носили пролетарський одяг, кашкет, вони слухали європейську музику і писали латинськими літерами. Стисло кажучи, якщо хтось хотів, щоб його сприймали як члена цього кола нових людей, він мусив звільнитися від темних ритуалів минулого і відкинути релігію та традиції. Усе почалося з латинізації письма. Цей проект «модернізації», що народився на ісламській периферії, в Азербайджані, в кінці двадцятих років було запроваджено серед усіх тюркських та мусульманських народів Радянського Союзу. Латинізація письма полегшувала ліквідацію неписьменності там, де населення було переважно неписьменне, оскільки на противагу до арабського, латинське письмо з’єднувало літери та склади в звуки. Але в Татарстані та серед кримських татар десятки тисяч людей перетворилися з грамотних в неписьменних. На протести щодо необачних реформ письма тодішнє партійне керівництво в Баку і Москві геть не реагувало. Латиниця відокремлювала мусульман від традиції, вона «виховувала їх для боротьби проти невігластва, проти релігійних забобонів, вона пояснювала мусульманам велику справу побудови соціалізму», — так формулювала це газета національної ради. Революційна сила полягала в тому, щоб мулл перетворити на неписьменних, щоб книги пророків не можливо було прочитати, щоб піддані їх забули. Латинізація руйнувала традиції¹².