Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 57

«Нарешті людина заходиться по–справжньому гармонізувати саму себе. Вона поставить собі завдання надати рухові власних органів у праці, в ході, в грі найвищої виразності, доцільності, економію, а отже і красу. Вона схоче оволодіти напівсвідомими, а далі й несвідомими процесами у власному організмі: диханням, кровообігом, травленням, заплідненням — і, в необхідних межах, поставити їх під контроль розуму і волі. Життя, навіть тільки фізіологічне, ставатиме колективно–експериментальним. Рід людський, застиглий гомо сапієнс знову зазнає радикальної переробки і стане — у власних руках — об’єктом найскладніших методів штучного відбору та психологічного тренування. Це цілковито лежить на лінії його розвитку… Спочатку людина виганяла темну стихію з виробництва та ідеології, витісняючи варварську рутину науковою технікою, а релігію — наукою. Далі вона виганяла несвідоме з політики, замінивши монархію та становість демократією, раціоналістичним парламентаризмом, а згодом наскрізь прозорою радянською диктатурою. Найглибше засіла сліпа стихія в економічних відносинах — але й звідтіля людина вибиває її завдяки соціалістичній організації господарства. Це уможливлює корінну перебудову традиційного сімейного укладу… Людина поставить собі за мету опанувати власні почуття, підняти інстинкти на вершину свідомості, зробити їх прозорими, сягнути своєю волею в підспудне та підпільне і тим самим підняти себе на новий щабель, — створити вищий суспільно–біологічний тип, якщо забажаєте — надлюдину… Людина стане незрівнянно сильнішою, розумнішою, кращою; її тіло — гармонічнішим, рухи — ритмічнішими, голос — музикальнішим. Форми побуту набудуть динамічної театральності. Пересічний тип людини підніметься до рівня Аристотеля, Гете, Маркса. Над цим кряжем височитимуть нові вершини»¹.

Пролетаріат більшовики вважали найвищим ступенем свідомості, якому властиве особливе ставлення до життя, яке не могла породити варварська російська людина. Стати пролетарем міг лише той, хто скинув з себе тягар минулого, хто досягнув правдивого знання про себе і світ, з якого він вийшов. Пролетарем був той, хто, говорячи словами Геґеля, перебував на стадії самоусвідомлення. Лише так стає зрозумілим те, що більшовики взагалі могли говорити про виховання нової людини, людини, яка мала вийти з лабораторії революції. Ця думка походила з традицій просвітництва, які не обмежувалися марксизмом. Це був романтичний антикапіталізм авангарду та експресіонізму, який проявляв себе так само, як і революційний фурор більшовиків. Робітники та знедолені були проекціями ідеальних інтелектуалів, бунтівників, котрі відновлювали втрачену єдність людства, скидаючи маску з фальшивого світу, що його репрезентував капіталізм. Ще напередодні революції митці–авангардисти та науковці фантазували про синхронізацію Росії і європейського Заходу в галузі архітектури, науки й театру. Академік Вернадський хотів перебудувати людину на науковій основі й ініціював створення центральної академії, в якій інтелектуали мали працювати над перетворенням людини. Ніцше і Ваґнер — ось хто був героями авангарду. їхні театральні теорії викривали нікчемність повсякденної дійсності. Театр мав завдання звільнити внутрішні сили та емоції людини, надати мові більшої ритміки, а тілу — жестикуляцію. Те, що Троцький говорив в 1923 році про нову людину, живилося, отже, не лише тільки марксистськими ідеями прогресу. Однак лише після революції 1917 року концепції митців–авангардистів та більшовиків збіглися: у революціонізації виражальних форм та в практичній інструменталізації театру. Більшовики відкрили революційну силу, яку міг випромінювати театр в суспільстві неписьменних. Театр зачіпав людські душі, а людей, котрих він захоплював, він міг довести до релігійного екстазу. Просвітництво та запал були двома речами, які пов’язували більшовиків та авангардистів. У масових поставах 1920 року, на кшталт «Штурм Зимового палацу», яку ставив Євреїнов під відкритим небом в Петрограді, — коли місто перетворювалося на велику сцену, де були тисячі акторів і 100 000 глядачів, — збігалися естетичні авангардні уявлення, прагнення інтелектуалів злитися з народом та просвітницькі й емоційні фантазії більшовиків. Ранні радянські експерименти в театрі і кіно ставили собі за мету «конструювання» емоцій і контроль рухів та ефектів, щоб в такий спосіб не лише спрямовувати акторів, але певним чином також маніпулювати глядачами, що добре підходило для проекту нової людини².