Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 55

На вимогу Леніна X з’їзд партії 1921 року ухвалив рішення більше не терпіти внутрішні опозиційні течії в партії. Усі фракції мали бути розпущені, а той, хто опирався цьому рішенню, був покараний Центральним комітетом або взагалі вилучений з партії. Віднині партійне керівництво на людях практикувало демонстративні ритуали єдності, в якому лідери доводили один одному свою вірність. Саме Троцький, чий інтравертний індивідуалізм відкидав будь–яку дисципліну, на XIII з’їзді партії висловив колективне кредо в промові: «Товариші, ніхто з нас не хоче і не може бути правим проти своєї партії. Зрештою, партія завжди права, адже вона є єдиним історичним інструментом, який є у пролетаріата для розв’язання його головної проблеми… Я знаю, що ніхто не може бути правим проти партії. Правим можна бути лише з партією і через партію, бо інших шляхів для реалізації правоти історія не створила»³⁹.

Те, що тут відбулося, було не чим іншим, як актом соціальної дисциплінізацїї, що за будь–яке відхилення від норми карала вилученням зі спільноти. Відтепер члени партії не лише цілковито підкорялися рішенням Політбюро, вони також висловлювали лише дозволені думки і, якщо потрапляли під підозру в ухильництві, вдавалися до самокритики. Там, де в постійному повторі ритуалу проголошувався догмат віри, був потрібний також майстер церемонії, що спостерігав за дотриманням ритуалу. Саме Сталін був тим, кому дісталася ця роль. Не випадково майбутній диктатор колись відвідував духовну семінарію в Тифлісі. Випробування свого таланту перетворювати догмати віри на формули, що звучали так, неначе вийшли з молитовника, Сталін здійснив на похоронах Леніна в січні 1924 року. Він урочисто присягнув виконати заповіт вождя революції. Відразу після смерті Леніна керівництво партії почало давати ім’я Леніна заводам, школам, вулицям та площам. Колиску революції — Петроград — було перейменовано на Ленінград, тіло самого Леніна було забальзамовано і виставлено в Мавзолеї на Червоній площі в Москві⁴⁰. Ленін посмертно отримав статус святого революції, його твори було канонізовано й сакралізовано. їх можна було цитувати, але вже не можна було критикувати. Після смерті Ленін набув титул засновника релігії. Той, хто хотів щось довести членам партії, відтепер мусив ґрунтувати свою доповідь на творах і цитатах Леніна. І саме Сталін як генеральний секретар і великий маніпулятор був тим, хто вирішував, що можна говорити і як можна говорити. Тепер звучала мова ленінізму. Вона окреслювала канон віри, якому мав беззастережно підкоритися кожен член партії. Той, хто виступав проти Сталіна і його прибічників, порушував заповідь про єдність. Він зраджував ленінізм і панівне вчення, яке фракція більшості піднесла до рангу божих законів. Словесні дуелі, котрі відбувалися в двадцятих роках на з’їздах і пленумах партії ЦК ще відзначалися різноманітністю думок, але вони вже звучали єдиною мовою. Зокрема, наводили цитати з творів Леніна, власні тези обґрунтовували, покликаючись на заповіді покійного вождя, а свої побажання обгортали шатами стандартизованої риторики, що нагадувала середньовічні диспути схоластів.