Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 49

Наприкінці двадцятих років Сталін розгорнув кампанію проти своїх колишніх союзників — Бухаріна, Рикова, Томського, проти тих комуністичних провідників, які виступали за привілеї селянам. Вже 1926 року Сталін дійшов до висновку згорнути експеримент НЕПу. Тому слід було очікувати, що він вступить у конфлікт з Бухаріним щодо питання, як здійснити індустріалізацію країни в найвідповідніший спосіб. У цьому питанні Сталін наближався до позиції Троцького і Зінов’єва, однак не прагнучи реабілітувати останніх. Стисло кажучи, тепер Сталін був троцькістом, який вмів обходитися без Троцького. 1929 року вплив «правої опозиції», як Сталін називав своїх внутрішньопартійних суперників, було подолано, а в 1930 році Бухаріна, Рикова, Томського остаточно було усунуто з владних органів. Проте, на відміну від Троцького і Зінов’єва, вони залишилися на своїх місцях в Центральному комітеті партії, оскільки самокритично визнали свої помилки та беззастережно підкорилися Сталінові²⁷.

1929 року на шляху Сталіна до одноосібної влади не залишилося жодних перешкод. Звісно, в цей час він ще міг зважати на своїх соратників, але дискусій і суперечок вже не було. Ніщо так виразно не свідчило про зміну, як культ особи Сталіна, що став особливо відчутним у 1929 році, коли Сталін вперше відкрито відзначав свій п’ятдесятий день народження²⁸. Відтоді критика всередині партійного керівництва замовкла назавжди. Сталін став одноосібним правителем і через кілька років ніхто вже навіть не намагався ставити під сумнів те, що Сталін визначив як генеральну лінію партії. Врешті диктатор особисто наказував арештовувати та розстрілювати членів Політбюро і йому ніхто не міг перешкодити.

Як сталося, що Сталін, з яким у середовищі більшовицьких лідерів ніхто не рахувався, зміг подолати всіх своїх суперників і підкорив собі партію? Адже навіть найближчі соратники Сталіна завжди визнавали, що в часи революції і громадянської війни його ім’я нікому нічого не говорило²⁹. По–перше, інституційний устрій партії після громадянської війни надав Сталіну всі можливості, що їх він потребував для усунення своїх ворогів. По–друге, прийняття нових членів змінило обличчя партії і пролетаризувало її. По–третє, заборона фракцій у 1921 році дискредитувала незгоду як ухильництво. Нарешті, канонізація ідеології та заведення жорсткої дисципліни в партійному керівництві залишили ухильників поза грою.

У двадцятих роках також змінилася організаційна структура партії. Ще до громадянської війни партія була не більше ніж союзом однодумців та друзів, з яких складався Центральний комітет у Москві.

Центром влади була Рада народних комісарів, а не партійне керівництво. Ленін був головою уряду і при цьому навіть не був керівником партії, адже такої посади взагалі не було. Тільки під час громадянської війни партія набула нових членів і отримала нові завдання; отримала вона також і нову структуру, що відповідала цим завданням. Поряд з Центральним комітетом виступало Політичне бюро, Організаційне бюро, Секретаріат і Центральна контрольна комісія. Однак Центральний комітет де–юре залишався найважливішим законодавчим та адміністративним органом партії. Водночас відбувався прихований процес втрати влади Центральним комітетом. Політбюро, первісним завданням якого було ведення буденних справ «уряду» між засіданнями Центрального комітету, розвинулося в самостійне джерело влади. 1924 року, після остаточного встановлення багатонаціональної держави, Політбюро замінило Раду народних комісарів і фактично стало урядом Радянського Союзу. В Організаційному бюро і Секретаріаті концентрувалися адміністрація партії. Тут готувалися засідання Політбюро і вирішувалася кадрова політика партії.