Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 42

На цей час робітники сприймали комуністів інакше. Комуністичні провідники оточили себе ореолом влади, вони презентували себе як пролетарські командири на чолі робітничих бригад. Однак в очах робітників вони стали поплічниками буржуазних спеців, захисниками капіталістичних методів виробництва, котрі говорили про скорочення виробничих витрат, американізацію промисловості, впровадження методів Тейлора та Форда, забуваючи при цьому про соціальні інтереси робітництва. Замість робітничого контролю, який раніше пропагувала революція, було встановлено диктатуру начальників та інженерів. За таких обставин робітники більше не сприймали профспілки та комуністичні осередки на підприємствах як представників своїх інтересів. В очах робітництва комуністи були деспотами, які уярмлювали пролетарів в ім’я пролетаріату і встановлювали диктат буржуазних фахівців. Вони стали на шлях зради революції¹⁵.

До цього часу робітники сприймали більшовицьку риторику ворожості і самі спрямовували її проти влади. До категорії ворогів вони зараховували не лише класових ворогів — спеціалістів, але також і комуністів, котрі відкрито перебували в союзі з «буржуями» старого режиму. Ця категорія була варіативна і відкрита. Гірники на шахтах Донбасу не лише спостерігали союз комуністів і начальників, вони вбачали різницю між «справжніми» комуністами, які стояли на боці робітників, та єврейськими експлуататорами, котрі маскувалися під комуністів, щоб безперешкодно здійснювати свою чорну справу. Шахтарі з робітничих селищ Донбасу були переконані, буцімто єврей Троцький проголосив себе царем і захопив владу. Зокрема, в одному з рапортів ГПУ від 1925 року повідомлялося, що «євреї захопили владу в свої руки і хочуть поставити свого власного єврейського царя»¹⁶.

Комуністи та робітники шукали ворогів, вони вірили в змови. Саме в цьому полягають причини готовності населення повірити в абсурдні сценарії змови, що їх продукувало партійне керівництво в роки культурної революції та Великого терору. Нова економічна політика для партійного керівництва в Москві була лише тимчасовим компромісом. У керівних органах партії жеврів постійний конфлікт між поміркованими, прагматично налаштованими та радикальними силами стосовно того, як ставитися до спеціалістів. На середньому партійному рівні і без цього переважали радикальні настрої, передовсім на Донбасі та в Баку, де робітники великою мірою виявляли непослух. Нерідко комуністи брали участь у страйках робітників, щоб не втрачати контакту з тими, від чийого імені промовляли. Вже в першій половині двадцятих років тут було інсценізовано показові процеси проти інженерів і начальників, яких звинувачували у саботажі на виробництві та діях, що призвели до нещасних випадках. 1926 року понад половина техніків та інженерів Донбасу постала перед судами. Це відбувалося також у Баку. На нафтових родовищах на околицях міста часто траплялися нещасні випадки та вибухи через те, що робітники не розумілися на новій імпортній техніці. Для місцевих комуністів не було жодного сумніву в тому, що ці випадки спричинили класові вороги. І тут десятки спеціалістів потрапили на лаву підсудних¹⁷. Отже, робітники та комуністи знаходили спільну мову: одні переповнювалися ненавистю і жагою помсти, живилися неприязню, а другі перебували в полоні своїх ідеологічних уявлень. Можна стверджувати, що вже тут проявився структурний принцип сталінізму.