Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 41

Режим надав привілеї селянам, щоб за допомогою експорту надлишків збіжжя отримати валюту, необхідну для індустріалізації країни. Тому приватизація торгівлі не мала альтернативи. Водночас Ленін і провідні більшовики вірили, що державні кооперативи успішно виграють змагання з вільною приватною торгівлею. Однак ці прогнози були далекими від реалій. Саме непмани, пересувні торгівці та комерсанти змогли забезпечити як міста, так і села різними товарами масового вжитку. Й оскільки, зрештою, державні підприємства не мали іншого виходу, крім як реалізовувати на ринку свої вироби через приватну торгівлю, партійне керівництво перебувало в паніці. Воно відчувало, що вплив держави на економіку зникає, та боялося, що надлишками хліба селяни розпоряджатимуться самі. Від 1926 року режим поступово повертається до репресивних стратегій. Щодо непманів було запроваджено спеціальні податки, затавровано приватних торгівців і комерсантів як «соціально чужі елементи» і в такий спосіб їхню діяльність поставлено поза законом. Нарешті, 1928 року керівництво країни закликало до «ліквідації непманів»¹⁴.

Нова економічна політика стояла на службі економічної відбудови. Насамперед йшлося про те, щоб підвищити продуктивність промисловості. Однак така ціль суперечила егалітарним уявленням робітників про справедливість та ідеологічним обітницям самої партії. Ведення самоокупної господарчої діяльності, «госпрозрахунок», до якого режим зобов’язав державні трести, та принцип одноосібного керівництва («едіноначалія»), раціоналізація виробництва та впровадження тейлорівських методів організації праці змінили ритм життя великих міст імперії. Із тріумфальним походом «капіталізму» на заводи та фабрики не лише прийшли іноземні машини та інженери, але також повернулася влада керівників (менеджерів) над робітниками. «Американізація» промисловості — так тоді назвали раціоналізацію виробництва — приводила до закриття нерентабельних заводів, до звільнень робітників та диференціації заробітної плати. Все це погіршило і без того напружені відносини між робітниками та комуністами.

З початком економічного зростання в 1923 році, сподіваючись знайти засоби до існування, до міст потяглися тисячі демобілізованих солдатів, робітників, що під час громадянської війни повтікали в села, а також молодих вихідців із села. Робітники мешкали на околицях міст в обшарпаних гуртожитках казарменого типу, бараках або землянках.

Робітники, що жили в злиднях, не виявили жодного розуміння більшовицької програми раціоналізації виробництва. Програма збільшувала виробничі прибутки і скорочувала виробничі витрати, але вона ніяк не сприяла покращенню життєвого рівня робітників. Роздратованість робітників було спрямовано передовсім проти буржуазних спеціалістів та іноземних фахівців, котрі масово повернулися на підприємства. Ці спеціалісти мешкали в комфортабельних будинках, необхідні товари купували в спецмагазинах й отримували також надбавку до зарплати. На Донбасі до своїх робочих місць повернулися саме ті фахівці, котрі під час громадянської війни співпрацювали з білими. Робітники нерідко стикалися зі старими начальниками, чию пиху й самоуправство добре пам’ятали ще зі старих часів. Отож не дивно, що робітники в цілому негативно зустріли новий курс, оскільки вбачали в ньому зраду досягнень революції. Комуністи постійно говорили про диктатуру пролетаріату, але насправді у промислових центрах Радянського Союзу панувала диктатура начальників (управлінців) і комуністів. Починаючи з 1921 року, жоден рік не минав без страйків і кривавих заворушень. Робітники йшли на протести, щоб вибороти більшу зарплату. Але в осерді протестів завжди були вимоги зрівнялівки, вимоги встановлення справедливості, яку обіцяла революція 1917 року.