Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 38

Селяни також не мали жодної гадки про державне право. У більшості регіонів каральна рука держави проявлялася лише спорадично. В середині двадцятих років у Тверській губернії було не більше 250 міліціонерів. Адміністративний район, що припадав на одного міліціонера, охоплював територію близько 150–200 км². Свою роботу міліціонер виконував пішки. Міліція радянської держави була неосвіченою, погано оплачуваною й корумпованою. Вона не мала авторитету, селяни визнавали її лише представницею чужої державної влади та не виявляли до неї жодної поваги. Державне право було традиційно ворожим, воно не мало жодного відповідника у правовій свідомості селян і було для них невідоме. Там, де воно вступало в силу, органи судочинства його переінакшували й тлумачили закони собі на користь. У гіршому випадку право поставало в селі у формі непідкупних лицарів революції, для яких селянська культура розв’язання конфліктів нічого не означала. І лише активний спротив селян дозволяв їм не підкорятися цьому праву¹⁰.

Наприкінці двадцятих років місто і село відокремлювала глибока культурна прірва. Селяни вірили в магію та диво, у вищі сили, які звільнять від нечистої сили; вони шукали поради у народних цілителів, знахарів і ворожок. У селі панували алкоголь і насильство, релігійна поведінка та церковні свята визначали перебіг життя. Відтоді як апарат православної церкви було зруйновано у вирі революції, селяни самі обирали з–поміж себе священиків. Хоча більшовики робили численні спроби побороти традиції та віру, з огляду на їхню ненауковість, проте навіть за допомогою пропаганди, що прийшла в село у формі пересувного кіно та плакатів, вони не досягли успіху, оскільки селяни шукали в релігії не відповіді, як змінити сенс життя, відповіді, як його підтвердити¹¹.

Як господарювати, як святкувати, як розв’язувати суперечки — все це вирішували сільські збори, на яких домінували авторитетні члени громади. Більшовики ж розглядали сільську громаду як класове суспільство в мініатюрі, де існували заможні куркулі, все багатші середняки, пригноблені безземельні робітники та незаможні селяни. Більшовикам годі було зрозуміти, що правила і норми, котрі скріплювали сільську громаду, походили від селянської родини й від необхідності забезпечити її існування. Конфлікти за землю і впливи точилися між родинами та їхньою клієнтелою, а не між соціальними групами.

Після експропріації поміщицької власності земля потрапила в руки селян, які, згідно з Земельним кодексом 1922 року, отримали право її обробляти. Однак справу остаточного розподілу землі вирішувала сільська громада, до якої належали чоловіки–власники дворів. Кількість землі виділеної на одну родину залежала від числа їдоків у цій родині, натомість, яку саме ділянку мали виділити, визначали шляхом жеребкування. Сталося так, що багатодітні родини мали кращі перспективи забезпечити собі засоби до існування, ніж малодітні родини або родини взагалі без поповнення. Отже добробут і вплив залежали тепер від числа дітей, шлюбних відносин і смертності. Неврожаї, падіж худоби або смерть могли легко зруйнувати заможну й авторитетну сільську родину. І навпаки, незаможним селянам завдяки вдалій шлюбній політиці, великій кількості дітей та тяжкій праці вдавалося значно покращити свій статус у селі. За таких обставин шлюб ставав союзом з розрахунку, який визначали старійшини родин. Молоді також розуміли цей союз як угоду з метою забезпечення засобів до існування, яка вимагала від обох партнерів підпорядкуватися життєвому циклові села. Більшовицьке розуміння шлюбу орієнтувалося на вільний вибір партнера. Отже, закони сімейного права Радянської держави також ігнорували елементи селянської культури.