Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 36

Життя селян було примітивне, брудне й коротке. Воно ґрунтувалося на відособленості селянського світу. Консервативний опір селян походив від суворої властивої цій спільноті соціальної дисципліни, від якої залежала здатність самозабезпечення і яка мала боронити село від ворогів. У цьому світі не було місця для чужинців і зайд. Членом сільської громади міг бути лише той, хто беззастережно підкорявся символічному порядкові села, який втілювався в ритуальній поведінці та традиційних способах врегулювання конфліктів. Досвід громадянської війни посилив переконаність селян, що від чужинців слід очікувати лише лиха. З огляду на насильство, яке прийшло до селян ззовні, їм залишався лише шлях внутрішнього відступу. За таких обставин звичний лад у селі ставав осередком безпеки та стабільності. Старі традиції зміцнювалися і зростав авторитет тих, хто спирався на ці традиції та захищав їх від зовнішніх зазіхань.

Громадянська війна не лише зруйнувала традиційні структури влади і порядку, вона знищила й ті незначні рештки інфраструктури та транспортного сполучення, які пов’язували село із зовнішнім світом. Обсяги перевезення вантажів і людей значно відставали від довоєнного рівня: 1922 року російські залізниці перевезли лише половину потоку пасажирів порівняно з 1913 роком. Тоді це були «мішечники», мандрівні торгівці, які забезпечували продуктами міста. Тепер торгівці стали пішоходами.

Не лише знелюднення й спустошення перешкоджали більшовикам та їхнім функціонерам здобувати вплив і налагоджувати контроль. Чимало регіонів були просто недоступні; їхні мешканці існували поза світом, який комуністи вважали цивілізованим. Навіть у Тверській губернії, розташованій на північ від Москви, деякі селяни жили абсолютно відособлено. Попри те, що через цей регіон пролягала лінія швидкого залізничного руху Москва–Ленінград, лише нечисленні села були поєднані з залізницею дорогами. На периферії імперії — на Уралі, в Сибіру, в Середній Азії, на Кавказі — селяни мали контакт із зовнішнім світом лише в тому разі, якщо вони жили неподалік великої залізничної магістралі, а також тоді, коли через їхні села проходили ворожі племена, банди розбійників або каральні підрозділи радянської держави. Гірські регіони Кавказу для держави залишалися недосяжними. У республіках Закавказзя — Грузії, Вірменії, Азербайджані — було лише кілька центральних шляхів; деякі регіони взагалі не мали жодного сполучення з адміністративними центрами. Про існування Радянської влади мешканці далеких сіл «випадково» дізнавалися від «подорожніх», як про це з обуренням згадував один із визначних членів Закавказького комітету партії наприкінці 1923 року⁷.