Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 35

XV партійний з’їзд, що відбувся у грудні 1927 року, офіційно проголосив новий курс. Було ухвалено п’ятирічний план індустріалізації країни й запропоновано поставити сільське господарство під державний контроль. Вперше про «колективізацію сільськогосподарського виробництва» заявив Молотов, показуючи, на яку економічну політику розраховує партійне керівництво⁶.

1925 року прийшли нові часи і для промисловості. ВРНГ повернула собі верховенство над промисловістю, а влітку 1927 року державні трести втратили самостійність в керуванні. Згодом усі галузі радянської промисловості було підпорядковано Вищій раді народного господарства, а Держплан за цей час перетворився на центральне планове відомство, що дбало вже не про запровадження планової економіки, а лише про збільшення свого відомства. Цілком зрозуміло, що ця концепція передбачала ліквідацію економічної незалежності сільського господарства. Саме це й відбулося 1928 року, коли почалася примусова колективізація.

Те, що відбулося між 1928 та 1932 роками, не було результатом суто економічних міркувань. Більшовики не просто не розуміли сили ринкових механізмів; вони радше почувалися чужими у ворожому середовищі, в якому не мали що сказати, і яке не могли підкорити. Існувала Комуністична партія, існували ради і таємні органи. Але поза великими містами більшовики не мали жодної влади. Цей стан справ заганяв більшовиків в ізоляцію, він формував у них ментальність оточеної фортеці, яка залишала глибокий відбиток на організації партії.

Селяни

Більшовицький терор породили не імпровізовані напади і не державне втручання. Посилення натиску центру потребувало апарату, якого не могла запропонувати нова влада. Коли Ленін та його соратники на початку 1921 року вирішили припинити війну проти селянства, тим самим вони позбавили себе влади на селі. Дилема комуністів полягала в тому, що їхній диктатурі бракувало інституційних передумов. Коли з сіл пішли реквізиційні команди та чекістські бригади, разом з ними зникли також і комуністи. Слабкою втіхою для комуністів було те, що в селі вже не залишилося представників старої еліти — поміщиків, старост, мирових суддів, поліцейських; однак у селі так само не залишилося і комуністичних авторитетів. Тонкий прошарок «цивілізації», яку представляло сільське начальство пізнього царизму, розсипався під тиском народної влади. Для більшовиків селяни були просто нічим, варварами, неспроможними діагностувати власну хворобу й вилікуватися. Однак те, що для начальства було нічим, для селян означало все. Адже саме тепер здійснилося прагнення села залишатися наодинці з собою та тішитися свободою, яка б не знала державного ярма. Те, що сталося на початку двадцятих років, було нічим іншим, як завершенням народної революції, що її лише тимчасово перервала громадянська війна. Село було покинуто на власну волю та звільнено від опіки держави. Воно досягло суверенітету, якого ніколи раніше не мало. Звісно, у двадцятих роках тривала дискусія щодо культурної гегемонії на селі. Однак більшовики не стали на тернистий шлях мирного завоювання влади. Замість цього наприкінці десятиліття вони знову пішли шляхом терору. Чим же був світ, через який пролягав цей шлях?