Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 34

Тривала націоналізація великих підприємств, тобто підприємств, на яких працювало понад 20 робітників. Централізоване керування господарчими підприємствами було перебрано від Вищої ради народного господарства (ВРНГ), оскільки вона була громіздкою і неефективною, але дебюрократизації господарчих структур не відбулося. Замість цього підприємства, які належали до одної галузі, увійшли до складу так званих трестів, котрі перебували у повній власності держави, але могли самостійно планувати і господарювати (здійснювати госпрозрахунок).

Успіх не забарився вже через кілька місяців після запровадження нових законів. Там, де селяни продукували надлишки, вони вивозили їх на ринки. 1923 року ринкові відносини між містом і селом було відновлено. Людьми, що здійснили цю зміну, були непмани — дрібні торгівці, котрі ще до революції монополізували торгівлю з селянами і могли використати старі контакти та канали постачання. Крім них цього ніхто не годен був зробити. У збуті промислових виробів було досягнуто прориву, оскільки трестам вдалося створити власні торговельні синдикати й продавати товари в державних крамницях. Однак збалансоване відношення між цінами на промислові товари і продовольство 1923 року порушилося: коли зросли ціни на промислові товари, селяни відповіли утриманням від споживання. Робітники заплатили за складнощі зі збутом скороченням заробітної плати та масовими звільненнями. Через це у великих індустріальних центрах знову відбулися страйки та заворушення. Тепер деякі більшовики не бачили іншого виходу, крім як покінчити з кризою за допомогою державного втручання. Троцький, який вважав ринкову економіку хаосом, дійшов висновку, що ринок треба регулювати за допомогою планування. Таке планування мало стати на службу індустріалізації. Проте в 1924 та 1925 роках з цим не погодилося Політбюро. Промисловість має сама зменшити собівартість продукції, раціоналізувати виробництво та знизити ціни товарів, — так звучало кредо більшості членів Політбюро, які підтримували Сталіна⁵.

А коли восени 1925 року стало зрозуміло, що привілеї селянства дали результат, діаметрально протилежний до того, чого хотіли досягти більшовики; коли більшовики зрозуміли, що не можуть контролювати «анархію» ринку, відбулася зміна курсу економічної політики. Різниця між низькими аграрними та високими промисловими цінами, яку утримували штучно, стримувала селян від продажу власної продукції. Те, що вони виробляли, вони самі й споживали, замість того щоб постачати державним закупівельним конторам. Розумні економісти у цьому випадку пішли б селянам на зустріч, підвищивши стимули для продажу селянського врожаю. Проте більшовики мріяли про абсолютний контроль, про диктатуру пролетаріату, яка йшла врозріз із примхами селян і їхнім способом господарювання. Вже на XIV з’їзді партії в грудні 1925 року було видано доручення Держплану розробити план розвитку для майбутньої централізованої економіки.