Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 32

На початку 1921 року Ленін і найближче коло його спільників дійшли висновку, що владу може втримати лише той, хто вміє донести своє послання до населення, і хто має для цього відповідні кадри та інституції. Революціонерам годі було відмовити у здатності формулювати послання, призначене виховати у підданих цілком нову свідомість. Однак такого роду робота матиме успіх лише тоді, коли підвладні житимуть у мирі зі своїм оточенням, коли вони подолають голод і злидні й створять нову стабільність у своєму житті. Ленін принаймні розумів цей зв’язок. Уже на X з’їзді партії, який відбувся на початку березня 1921 року, він дав сигнал до відступу. «Нова економічна політика» (НЕП) — так звучала чарівна формула, за допомогою якої режим планував викараскатися з кризи, що її сам і спричинив.

У чому полягала суть цієї нової економічної політики? На це можна відповісти просто: в економічній та політичній стабілізації багатонаціональної імперії, у відновленні ринкових механізмів економіки, у мирній угоді режиму з селянами та наданні культурної автономії неросійським народам на окраїнах імперії. НЕП можна означити як відхід більшовиків з життя громадян, як усвідомлення прагматичної необхідності залишити простір для життєвих планів підданих. Так це виглядало на той час. Сталінізм не був неминучим наслідком жовтневого перевороту, НЕП слід вважати доказом альтернатив, котрих у більшовицькій партії було чимало, — так звучить аргумент тих, хто вбачав у НЕПІ щось більше, ніж тактично обґрунтований відступ. Тепер це твердження можна заперечити подвійно: по–перше, більшовики не відмовлялися від своєї мети запровадити в Радянському Союзі соціалістичні відносини. Отож постулат відмови від соціалізму ніхто не розглядав. А дискусія про правильний шлях до соціалізму, яка в двадцятих роках розгорнулася в партії, не була суперечкою про сенс чи безсенсовність диктатури пролетаріату, про яку постійно говорили більшовики. Це була дискусія лише про те, яким шляхом правильніше впроваджувати соціалістичні відносини. По–друге, не існувало жодних розбіжностей щодо мети революції; відродження економіки не передбачало плюралізації та демократизації політичного устрою. У двадцятих роках з політичного життя країни зникли не тільки залишки соціалістичної опозиції. Режим також позбавив влади ради як посередників народовладдя і перетворив їх на виконавчі інструменти Ради народних комісарів. Пресу, шкільництво та університети було уніфіковано. Водночас режим безжально карав будь–який опір за допомогою масових розстрілів і депортацій. Більшовики також не хотіли відмовлятися від панування над душами підданих. У намаганні накинути мережу своєї влади та підкорити народи імперії, вони шукали нових форм наступу: кампанії подолання неписьменності та боротьби з релігією, впровадження новітніх засобів пропаганди, реформа шлюбного та сімейного права, заснування пролетарських закладів освіти та революціонізація мистецтва, літератури й архітектури — ці явища також належали до епохи, що носила ім’я «Нова економічна політика»⁴.