Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 29

Ворожі групи існували скрізь. У січні 1919 року Донбюро партії більшовиків вперше поставило питання, що робити з козаками, які опинилися в тилу Червоної армії, котра швидко просувалася на південь Росії. Дев’ятьма днями пізніше Оргбюро ЦК партії в Москві відповіло на цей запит. Єдиним правильним рішенням, — писало в інструкції партійне керівництво до підлеглих органів, — була «нещадна боротьба» проти козаків аж до «поголовного їх знищення».

Козаків вважали союзниками контрреволюції, бо їхні інтереси полягали в тому, щоб над ними не було жодної державної влади, ні червоної, ні білої. Уже наприкінці 1918 року більшовики чинили на території донського козацтва систематичний терор. Перш ніж спалити станиці, вони вбивали козацьку старшину, конфісковували збіжжя та забирали геть усю худобу. Проте лише в лютому 1919 року після кривавих зіткнень з повсталими козацькими підрозділами більшовики почали втілювати в життя програму тотального знищення. Революційний трибунал 8–ї армії лише в лютому 1919 року засудив до страти понад 8000 козаків. Розстрілюючи тисячі козаків або беручи їх в заручники, кати шаленіли від крові.

Вже в квітні 1919 року Ленін видав письмове розпорядження депортувати донських козаків, а їхні землі заселити селянами з губерній Центральної Росії. Однак наступ білих армій зашкодив виконанню цього плану. Лише 1920 року більшовики змогли взятися за його виконання. Унаслідок цього близько 300 000 козаків було вигнано зі своєї землі: вони або опинилися в найближчих концтаборах, або були змушені працювати на вугільних шахтах Донбасу⁵⁸.

Те, що тут відбулося, для більшовиків було початком великої чистки, за допомогою якої вони звільняли суспільство від «людського непотребу» та «бур’яну». Громадянська війна означала також останню годину для релігії. Режим чинив терор проти духівництва усіх конфесій, закривав церкви, дощенту спалював монастирі. Ніхто не рахував, скільки служителів церкви стали жертвами цієї кривавої оргії. А там, де релігія була формою суспільного життя, як в ортодоксальних євреїв та мусульман, терор поширювався не лише на священнослужителів. Він був спрямований проти цілих «відсталих» спільнот. Революційний шал обрушився також проти етнічних груп. Єврейські погроми Червоної армії не були припинені більшовицькими комісарами, оскільки насильство стосувалося «відсталих» громад. Це правило стосувалося також мусульман та кочових народів імперії. Однак конфлікти на периферії імперії показали, що хоча більшовики претендували тут на владу, вони її не мали. Вони не могли довіряти тим, над ким хотіли панувати. Там, де вони застосовували насильство, вони вже не мали влади. Замішані на кровній помсті міжетнічні конфлікти та погроми, які, на думку більшовиків, більше не мали значення, поставили їх в роль ізольованих аутсайдерів. Там, де криваві міжетнічні погроми та війни племен вийшли з–під контролю, центр втрачав свою функцію третейського судді. За таких умов плани більшовиків змінити спільноти імперії залишилися нездійсненими.