Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 16

На вулицях запанувала тиранія народу. Кримінальні елементи крали і грабували, тепер ніхто не заважав люмпенам чинити безперестанне насильство. Навесні 1917 року провідник анархістів Нестор Махно повернувся на свою батьківщину після того, як Тимчасовий уряд постановив звільнити його з в’язниці у Петрограді. В документах місцевої поліції Махно віднайшов імена тих агентів охранки, які за десять років перед тим його зрадили. Одного з цих зрадників він витяг з власного дому і застрелив на вулиці, іншому, священикові, він відрубав голову, ніби вчинив щось належне²². Крім того, навесні 1917 року почала розпадатися царська армія, де постійно відбувалися насильницькі напади на офіцерів, самосуди та масове дезертирство. У цій люті водночас була туга селян–солдатів за світом без держави, без дворян, без інтелігентів і чужинців; у ній проявилося заперечення царистської диктатури виховання.

Коли влітку 1917 року дезертири, деморалізовані солдати і сезонні робітники покинули великі міста, насильство прийшло в села. Для еліт, поміщиків і царських чиновників настала остання година. Там, де селяни прогнали поміщиків, землю було поділено порівну між селянами, а ліси та пасовиська були віддані для потреб громади. Постійні погроми, фронтовий досвід вояків і насильницька культура села утворили вибухову суміш. Революція надала пригнобленим верствам змогу вийти з гето в центри міст, підкорити публічний простір міста й нав’язати «суспільству» свої життєві правила. Вона змінила виняткові умови на користь народу. Тоді як еліти сприймали все, що відбувалося, як крах права, в очах пригноблених верств воно доперва створювалося²³. Це, не в останню чергу, проявлялося у риторичній озброєності робітників і селян, котрі під словом «буржуазія» мали на увазі кожного, хто належав до суспільства заможних або освічених, тобто всіх, хто не займався фізичною працею. Буржуа прийшов зі світу, в якому також жила інтелігенція. Демократія, про яку говорили солдати, робітники і селяни, ґрунтувалася на вилученні всіх, хто не належав до трудящого люду. Численні ради, які виникали 1917 року по всій Росії, символізували такий підхід: демократія — це не що інше, як панування трудового народу. Для селян же і без того державна машина була ні чим іншим, як великими сільськими зборами, що ними мав керувати хазяїн. У цьому сенсі «монархізм» поєднувався з сільським розумінням справедливості²⁴.

Чому ж у цьому хаосі саме більшовики, цей змовницький союз екстремістських сектантів, у жовтні 1917 року змогли захопити і втримати владу? Та саме тому, що, на відміну від інших політичних груп, вони забезпечили революції потрібний порядок, вони не лише говорили про безмежне насильство, але й узаконили його. Вимоги Леніна з квітня 1917 року забрати владу в Тимчасового уряду й передати її радам, передати фабрики робітникам, а землю селянам, спричинили протистояння між вуличним насильством і законослухняними поміркованими урядовими партіями. Більшовики говорили мовою, яку розуміли там, де люди жили в голоді та злиднях. Це була риторика обособления і насильства, яка збігалася з селянським уявленням про будову світу. Коли Ленін говорив про всіляких паразитів і непотріб, про бліх–шахраїв, про колишню еліту, якій треба було видати жовті білети і публічно наглядати за ними, про дворян, яких треба було вислати або розстріляти, то селяни розуміли цю риторику як запрошення видалити з їхнього маленького світу тих, кого вони вважали чужим²⁵. Терорист, який крився у більшовику, враховував народну ненависть навіть тоді, коли сам з вогнем і мечем прийшов до цього народу.