Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 157

Радянське культурне життя заклякло, до щоденної практики знов повернулися доносительство, арешти та розстріли, хоча й масштаб репресій не досягнув показників 1937 та 1938 років. «1949 рік котився через усе суспільне життя, розчавлюючи все, всі галузі науки та ідеології», — згадувала літературознавець Раїса Орлова–Копелєва. «Та коли я порівнюю1937 і 1949 роки, — пише Орлова, — які я свідомо пережила, то начебто у 1937 році було більше шансів загинути. 1949 рік потребував менше жертв, випадкові арешти були відносно рідшими. Однак 1949 рік не був кращим, тільки трохи іншим». Тому все, що приходило з–за кордону мало бути проклятим і засудженим. Література, мистецтво та наука ставали ізольованими і втрачали свій зв’язок із західним світом. Для природничих наук, зокрема біології, генетики та психоаналізу, ця компанія мала серйозні наслідки³⁴.

Ксенофобія режиму виявляла себе не в останню чергу в його новому ставленні до радянських євреїв. У тридцятих роках більшовики забороняли антисемітизм, а тим, хто визнавав себе представником єврейської національності, надавали культурну автономію. Проте багатьом євреям було байдуже до своєї національності. Ймовірно, в Радянському Союзі не було жодної етнічно–релігійної групи, котра б так сильно розчинилася у всьому радянському, як єврейське населення. Євреї не були росіянами, але вони були радянськими людьми, котрі ототожнювали себе з імперією, яка гарантувала їм рівноправність. Але під враженням етнічних чисток і жахливого досвіду Другої світової війни багато асимільованих євреїв почали знову повертатися до свого національного. Знищення радянських євреїв нацистами та повсюдне їх цькування привели до того, що радянські люди знову почали перетворюватися на євреїв. Бо ніщо так сильно не відкидає людину назад до себе самої, як відторгнення, якого вона зазнала. Заснований 1942 року «Єврейський антифашистський комітет» та його голова, актор Соломон Міхоелс, перебували під пильним контролем партійного керівництва. До членів цього комітету належали серед інших Ілля Еренбург та дружина Молотова. З огляду на смертельну небезпеку з боку нацистів, цей комітет розуміли не лише як руку партії, але також як офіційне представництво радянських євреїв. Міхоелс їздив у СІЛА та збирав пожертви, члени комітету набралися мужності й 1944 року просили Сталіна створити Єврейську радянську республіку у щойно звільненому Криму, вони також видали документи про вбивства радянських євреїв. «Чорній книзі», як назвали ці документи письменники Еренбург і Гроссманн, не дозволили вийти в світ, увесь її наклад заарештували органи безпеки та знищили. Війна нацистів за офіційною версією була війною проти усіх народів Радянського Союзу. У цій історії не було місця для геноциду проти євреїв. Недовіра політичного керівництва зростала в міру того, як самосвідомі євреї та їхні представники поводили себе відкритіше. Коли перший посол Ізраїлю в Радянському Союзу Ґолда Меер у вересні 1948 року прибула в Москву, там зібралися спонтанні демонстрації, на яких євреї не лише виголошували своє схвалення виникнення держави Ізраїль, вони висловлювали бажання, щоб їм дозволили туди виїхати. Та чи могли в Радянському Союзі відбуватися спонтанні виступи, які не організовувала партія та її вождь?